Непросту історію життя репресованого священника з Турійщини зберегла кримінальна справа

Велику духовну та історичну спадщину залишили  своїм нащадкам жителі древнього  Туропина, побудувавши в 1778 році в центрі села Хресто-Воздвиженський храм.

Здається, ще зовсім недавно ми, босоногі хлопчаки повоєнного покоління, ганяли ватагами тут, біля церкви з великим замком, граючи у війни. І, як зазвичай,  всі тоді хотіли бути „рускіми”, бо ті завжди перемагали, а за „німців” були хлопці  менші за віком та слабші. Тоді ми, безтурботні та завзяті до гри, й  не задумувалися над тим, яку історичну та духовну цінність має утаємничена споруда церкви… Справжню ж важливість та історичну місію  кожного сільського храму усвідомлюєш лише з роками.

Нині я вдячний  долі за те, що дала мені можливість дослідити історію церкви свого рідного села та життя її настоятелів, встановити прізвища 18 священників.

Парафіяни храму села Туропин із настоятелем у повоєнні роки

Коли ж я опитував старожилів села, ніхто не зміг назвати прізвища чи імені священника 1943–1944 років, хоча, можливо, туропинці й не хотіли згадувати трагічне минуле тих часів. Людини немає вже майже 80 років, могила її забута, обставини смерті невідомі, про них  колись лише здогадувались.

Тоді я почав пошук ймовірного сина священника серед жителів Овадно 1941–1942 років народження. І цей пошук увінчався успіхом, хоча чоловік,  який мене цікавив, вже більше 50 років не проживає в Овадно.

В приватній розмові пан Яків підтвердив, що його батько Петро був священником в Туропині в тих роках, про які йдеться. Але жодного документа чи підтвердження він, на жаль, не надав. Знову почались пошуки в державному, партійному та церковному архівах області. Проте даних про священика з тим прізвищем, що мене цікавило, так і не знаходилось. Відповідь всюди звучала приблизно однаково: була війна, коли там було щось писати чи зберігати.

Згодом про свої дослідження в архівах я розповів синові зниклого священника, мовляв, ніде нема підтверджень, що ваш батько, Ніжник Петро Васильович, був настоятелем церкви.

На це після тривалої паузи Яків Петрович відповів: «Як же не був, коли в мене є довідка про реабілітацію батька, видана волинською прокуратурою. В  цій довідці згадується, що реабілітований – громадянин Ніжник  Петро Васильович, який народився в 1918 році в с. Свинюхи Старо-Олексинівського району Волинської області, до арешту  був служителем культу. Арештований 14 квітня 1944 року.

Тут всі мої сумніви залишились позаду й знову з’явилась   надія остаточно дослідити згадувану справу. Було чергове звернення до архіву прокуратури Волинської області, яке також не дало результату. Там чітко й однозначно відповіли: «Кримінальна справа за таким прізвищем  відсутня…»

І подумалось мені, скільки ж можна ходити по інстанціях, і чи буде якийсь результат: прокуратура видала довідку, а справи немає… Після недовгих роздумів про те, що ж робити далі, я повторно через секретаря зв’язуюсь з працівником архіву, якому детально розповідаю про проведену роботу. Невдовзі отримав відповідь: «Ви ще можете звернутись в архів служби безпеки України, якщо там немає справи, то вже більше ніде її не знайдете”.

Отож знову довелось відвідати черговий архів. В СБУ Волинської області порекомендували подати письмову заяву й чекати відповіді тридцять  днів. Але приблизно днів через десять отримав я повідомлення, що з кримінальною справою за моїм зверненням можна ознайомитись. За відповідним номером значилося прізвище Ніжника П. В.

Про таку хорошу звістку я звичайно відразу повідомив сина священника, 78-річного пана Якова. Тоді схвильований чоловік дуже просив: «Платоновичу, знайдіть мені фото батька, адже я його ніколи не бачив, дізнайтесь побільше про нашу сім’ю, про мого діда та про його дітей, хто вони, ким були».

…З щемом у серці я брав до рук потьм’янілу від часу кримінальну справу, що мала характерний запах архіву. Її титульна сторінка була зроблена з цупкого сірого паперу, як я з’ясував, трофейного, бо на зворотній стороні була німецька кольорова карта високої якості друку, назви населених пунктів там значились німецькою та російською мовами, а знизу було маркування «Дойчланд».

Тривожно було на душі, бо в такі моменти усвідомлюєш, що за цими скупими, бездушними записами вирішувалась доля людини, врешті, не лише доля, а й саме  життя.

Шановний читачу!

Ця публікація побудована не на легендах чи здогадках, а на людській пам’яті, на спогадах і реальних фактах. На жаль, з роками людям старшого віку властиво забувати про те, що було в їхній молодості, а інколи й свідомо виникає бажання не згадувати складні, суперечливі життєві ситуації. Тож дозволю собі привідкрити таємничу завісу кримінальної справи Петра Ніжника, подаючи цитати з неї, без будь-яких змін. Про те, що відбувалося у далекі часи повоєння, вони  розкажуть нам більше, ніж хтось інший.

Вся кримінальна справа була написана російською мовою. Наводжу її фрагменти у перекладі  українською, без будь-якого літературного доопрацювання. 

      «АКТ ПРО ЗАТРИМАННЯ

1944 року квітень дня 14,  діюча армія.

 Я оперуповноважений ВКР «Смерш», вч 2235710, гвардії капітан Чурманбаєв, старшина вч 2235710 Нечаєв цього числа в селі Туропин Вербського району Волинської області затримали по підозрі в співпраці з Українською повстанською армією громадянина Ніжника П. В.”

 «ДІЛО 178

Почато 22 квітня 1944 року, закінчено 31 травня 1944 року.

Справа на 32 листках.

НІЖНИК ПЕТРО ВАСИЛЬОВИЧ, с. Свинюхи Старо-Олевського району.

ПОСТАНОВИЛИ:

1.Справу прийняти до свого виконання.

2. Копію даної постанови направити військовому прокурору для відома”.

«ПРОТОКОЛ допиту арештованого Ніжника Петра Васильовича від 23.04.1944 року.

Запитання: Розкажіть детально про свою трудову діяльність.

Відповідь: До 1935 року я працював в господарстві свого батька Ніжника Василя Петровича, який був священником в селі Хрипники Боремльського району Волинської області. В своєму господарстві батько мав пару коней, корову, свині, 24 га землі, а також сільськогосподарську техніку і реманент. Крім мене, в сім’ї батька було дві сестри Ірина та Ганна, брат Васильян, які до початку війни жили селі Могильно Вербського району. Де вони зараз знаходяться мені невідомо. В 1936 році я поступив в дияконську школу в місті Кременець Волинської області, де провчився до 1938 року. По закінченні школи я став служити дяком в селі Жашковичі Порицького району Волинської області, де прослужив до 1939 року. В 1939 році я поїхав в село Могильно, де працював в господарстві батька і два місяці –  секретарем сільської ради, до 1940 року.

Я, як син священника і служитель релігійного культу, боячись репресій зі сторони радянської влади, перейшов нелегально кордон біля міста Устилуг. Під ранок   зі своїм товаришем Кулею Павлом перейшли річку. Нас ніхто не арештував як з одного боку, так і з іншого. За Бугом в місті Замость я хотів влаштуватися служити дяком, але через відсутність парафії пішов працювати в скоб’яний склад, куди мене влаштував мій товариш Радек Ніканор.  Я працював там до 1941 року. Вернувся в Могильно, коли Вербський район був окупований, працював дяком. Звідси перейшов в село Овадно, де проживав до 1942 року, одружився і переїхав з дружиною в село Туропин Вербського району.

В Туропині я прослужив до вересня 1942 року дяком, після цього архієрей викликав мене в село Зимно, де мене посвятили в сан диякона. Повернувшись із Зимно, я продовжував служити дяком в Туропині до грудня 1943 року.  В грудні  до мене прийшли із «Служби безпеки» Української повстанської армії, яка тоді знаходилась у Вербському районі та в свинаринському лісі, два чоловіки –  один під псевдо «Вуйко Чорногор», другого я не знаю. Ці люди мене арештували і вночі повезли в свинаринський ліс, де запропонували працювати в хоровому гуртку при УПА.

Запитання: Розкажіть про свою діяльність в УПА.

Відповідь: Знаходячись в УПА, я займався тим, що їздив по селах і співав пісні, закликаючи народ боротися проти німців, поляків та радянської влади, за створення Української незалежної держави. Зміст пісень був антирадянським. 

Запитання: Чи займались ви розповсюдженням антирадянських висловлювань під час священнослужіння?

 Відповідь:  Перебуваючи на службі в церкві, я співав пісні і молитви, рекомендовані УПА, вони мали антирадянський зміст, агітували населення за створення незалежної України.

Запитання: Що вас примусило стати на шлях антирадянської діяльності?

Відповідь: На мене вплинули виселення моїх батьків до Сибіру, відмова радянської влади щодо можливості працювати вчителем. Мені казали, якщо я відмовлюсь співпрацювати з УПА, то буду ворогом і радянської влади, і українського народу.

Як духовна особа я вважав, що церква повинна бути при державі та утримуватись її коштом. В інших питаннях, пов’язаних з діяльністю ОУН, я був згідний, хоча не належав до членів цієї організації.

Написано з моїх слів правильно, мені прочитано зрозумілою українською мовою. (Весь допит проводився російською мовою. – Авт.).

Допитав: зам. начальника ОКР «Смерш», гвардії майор Крючков».

  ДРУГИЙ ДОПИТ

«ПРОТОКОЛ  ДОПИТУ

Ніжника Петра Васильовича, сина служителя культу, не судимого. 1944 рік, квітня дня 15.

Запитання: Розкажіть про свою службу в бандерівському загоні.

Відповідь: Мене взяли на службу в бандерівський загін в грудні 1943 року керівником хорового відділення, крім того, я писав ноти. В лютому 1944 року наш бандерівський загін був частково розбитий партизанським загоном Ковпака, нам запропонували розійтися по домівках, після чого я більше не потраляв до бандерівців. Повернувся в село Туропин Вербського району.

Запитання: Хто керував бандерівським загоном?

Відповідь: Я не можу сказати прізвища та імені, так як не знаю.

Запитання: Яка у вас була кличка?

Відповідь: Моя кличка – «Лев».

Запитання: При яких обставинах ви вступили в УПА?

Відповідь: Два агенти «СБ» УПА «Вуйко Чорногор» і «Чорногор» заявили, що вони є повстанцями й запропонували заспівати кілька повстанських пісень, що я й зробив.

Приблизно через 7 днів до мене знову прийшов «Вуйко Чорногор» і ми поїхали в Ревушки, де знаходився хор.

Запитання: хто такий «Вуйко Чорногор»?

Відповідь: Регент хору, уродженець Карпатської України, він неодноразово говорив, що в результаті війни радянської влади не  стане. В світі будуть господарювати Англія і Америка, які дадуть можливість створити українську державу і я став на шлях боротьби проти радянської влади та Червоної Армії. Проводив антирадянську діяльність.

Запитання: Хто вам писав пісні?

Відповідь: Антирадянські пісні писав автор на псевдо «Кузьменко».

Запитання: В яких селах ви проводили богослужіння?

Відповідь: Я був дяком в селах Туропин, Мокрець та Бобли. Там проводив антирадянську пропаганду.

Слідчий Крючков, старший лейтенант».

«СПРАВА №28

Про злочинну діяльність громадянина Ніжника Петра Васильовича, уродженця с. Свинюхи Старо-Олексинівського району Волинської області.

Працюючи дяком, Ніжник П. В. під час богослужіння зводив наклепи на радянську владу і керівництво.

Старший слідчий Киричек

ДОВІВ

Ніжнік П. В. з грудня 1943 року по лютий 1944 року співпрацював з повстанською армією Бандери, будучи керівником хорового відділення.

ПОСТАНОВИВ

Ніжніка П. В. – піддати арешту і обшуку.

ПОСТАНОВА

14 травня 1944 року. Діюча армія, 4 відділення відділу контррозвідки «Смерш» 69 армії.

Арештувати Ніжніка П.В.

Майор  Ковальов».

«ПРОТОКОЛ

особистого обшуку, гвардії капітан Чурманбаєв в присутності старшини Нечаєва знайшли: карти гральні, один комплект, службове посвідчення № 81, 70 польських злотих (паперові).”

Далі слідує протокол допиту свідків від 1944 рік, травня 6 дня. (З етичних міркувань прізвища трьох свідків, їх соціальний стан, грамотність та партійність і сам текст свідчення не наводжу).

„Затверджено КДБ у Волинській області

ВИРОК

1944 рік, червня 9. Трибунал 69 армії.

оловуючий майор юстиції Гущина при секретареві Малаховій, без участі обвинувачів і захисту.  

Ніжник П. В. засуджений до 10 років виправно-трудових таборів з конфіскацією майна. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає. Дружина Герасим’юк Ганна Ульянівна – курси релігійного культу, з обвинувачувальним заключенням ознайомлена 9 червня 1944 року».

«РОЗПИСКА, дана старшиною Філімоновим, відділення «Смерш».

Я прийняв 9 чоловік, арештованих для тримання під вартою. Громадяни Новак, Степанюк, Терефільський, Денисюк, Чертюк, Поліщук, Ніжник, Шкловська, Степанюк –  засуджені до 10 років виправно-трудових таборів з конфіскацією майна»..

Вивчаючи кримінальну справу,  результат  якої  вже був  відомий наперед, в глибині душі я пережив непростий стан ще молодого 26-річного священника, який не брав до рук зброї, нікого не вбивав, але мав свої погляди й переконання, які відстоював, захищаючи людську гідність і духовну справедливість в боротьбі за незалежну Україну. Зі смутком і внутрішнім хвилюванням я перечитував протоколи допитів, обшуків та покази свідків, але вважаю, що досліджувати й писати про такі справи треба обов’язково. Бо, як каже мій товариш, краєзнавець із Туропина Микола Коріневський: «Це потрібно для того, аби наші нащадки знали і цінували сторінки історичної правди із життя свого села».

На жаль, фото Петра Ніжника в справі не знайшлося, як не було й посвідчення за № 81 та листа, що значилися в описі особистих документів. І ще хочу сказати: вся справа була написана чорнилами рівним і вивіреним почерком. Лише підписи підсудного в кінці допитів та ознайомлень були строкаті й нерівні, як і нерівними тоді були сили в боротьбі за правду й волю України. Петро Ніжник із заслання не повернувся, один із свідків по його справі, як стало відомо з інших історичних джерел, загинув при загадкових обставинах у 1944 році.  А  батько підсудного,  який, за його словами, в 1947 році служив настоятелем храму в одному з сіл Рівенської облаті, був вивезений до Сибіру. Похований він  на Рівненщині, де закінчив свій життєвий шлях священником. Що найбільше вразило мене у цьому дослідженні: молодий священник жодного разу не похитнувся і не змінював своїх поглядів. Очевидно не раз здригалась і плакала його зранена допитами душа у нерівному протистоянні за правду, за волю рідної землі, але він не впав духом не став на коліна перед своїми катами. Як вже згадувалось, із заслання він так і не повернувся. Його дружина Ганна Ульянівна похована на кладовищі в селі Овадно.

Закінчую цей свій допис я тим, чим і починав – міркуванням про нашу духовну спадщину. Хочу побажати своїм землякам, аби в центрі села Туропин,сттворити зону відпочинку із декоративними деревами, квітами та пам’ятним знаком. Над цим потрібно попрацювати й місцевим людям, і представникам агропідприємств, які орендують землю поблизу села. Було б добре присвятити посадку  паркових культур вагомим по-діям – народженню дітей, закінченню школи випускниками та іншим.  Тоді вічнозелені дерева будуть розповідати нам свою історію, без якої не буває дня завтрашнього.

Сергій Данилюк,

краєзнавець, уродженець села Туропин.