Уроки Анастасії Яківни Чуйко пам'ятають турійчани різних поколінь

Буває, життя несподівано дарує нам приємні моменти спілкування з хорошими людьми.

Саме такою стала для мене зустріч з улюбленою вчителькою біології Анастасією  Яківною  Чуйко напередодні її ювілею.  Десятки років  вчителька віддала праці в Турійській середній школі, її уроки пам’ятають турійчани різних поколінь.

Колись  ми, її учні, часто забігали до Анастасії Яківни додому, перед тим, як йшли  на  шкільні ділянки або за цікавими книжками.  З того часу знайоме подвір’я, здається, зовсім не змінилось.  
На клумбах квітнуть барвисті чорнобривці та айстри, в будці примостився схожий на м’яку іграшку білий песик.
Анастасія Яківна зустрічає, як завжди, гостинно й відразу починаємо згадувати школу. Її біологічний кабінет на другому поверсі правого крила старої турійської школи був тим незвичайним місцем, куди з цікавістю заглядали чи не всі молодші школярики. Там на полицях книжкової шафи стояли опудала й скелети звірів та птахів, була маса різних макетів, плакатів, малюнків, а на довершення усієї наочності – людський скелет, якого хтось боявся, а хотів зачепити, торкнутись своїми руками…
Анастасія Яківна вміла дуже цікаво подати предмет. Вона ніколи не була категоричною, не лякала поганими оцінками і з якоюсь внутрішньо шаною й любов’ю ставилась навіть до тих школярів, які через ледачкуватість «пасли задніх». Тож біологію в нашому класі любили й знали всі, рідко траплялося таке, щоб хтось щось не вивчив.

4

Вчителі Турійської середньої (середина 80-х)

Учні школи садать деревця поблизу приміщення теперішнього будинку дитячої творчості

 «А далі була біда, страх, голод, розруха, – ділилася Анастасія Яківна, – перед війною я пішла до школи, це було для мене справжнє свято, дуже хотіла вчитися. Війна перервала навчання, але потім повернулась до школи».

«Пам’ятаю,  коли була у старших класах, – продовжувала Анастасія Яківна, – мати з батьком дуже сперечалися, чи треба мені та наука, батько казав, що я, наймолодша з дочок, маю бути біля них, доглядати в старості, а мама наполягала, щоб вчилася, вона мене завжди в цьому підтримувал ».

Після закінчення школи Анастасія вирішила для себе, що буде або вчителем біології, або медсестрою. Спершу вирішила випробувати себе на вступних іспитах у педагогічному інституті в Бердичеві, склала їх успішно й стала студенткою.
Пригадує, що тоді по війні, студентам нелегко доводилось і писати не мали на чому, й книжок не вистачало, часто просто голодували. А ще запам’ятались Анастасії Яківні голодні 1946–1947 роки. Їхню родину тоді виручала картопля, з неї навіть хліб якось умудрялися пекти.
Студентські роки пролетіли швидко, молода вчителька отримала  скерування на Волинь.
Запитала Анастасію Яківну, чи не боялась  їхати у чужий для неї край? 

«Ні, – відповіла вона, – я була рішучою, хотілося працювати, побачити світ».

Тож у 1952 році уродженка Вінниччини розпочала свою вчительську кар’єру у селі Суходоли Володимир-Волинського району. Там доля звела її з майбутнім чоловіком Петром Павловичем Чуйком, який працював у райкомі комсомолу.
Подружжя переїхало у Володимир-Волинський, чоловік заочно навчався у юридичній академії в Харкові, Анастасія Яківна працювала у міській школі № 2.
Пригадуючи ті роки, Анастасія Яківна розповіла про родину чоловіка із села Охнівка, яка прийняла її дуже добре й допомагала чим могла, особливо, коли були маленькими діти Люда та Толік.

«Батько чоловіка загинув, коли на Волині розгорнувся українсько-польський конфлікт, – продовжувала моя співрозмовниця, – тоді й хату їхню спалили.  Петро, його дві сестри Марія й Люба та мати лишились без даху над головою,  якусь хатинку самі зліпили, так і жили».

 
Петро Чуйко згодом став прокурором, працював у Нововолинську, Камінь-Каширську, а найбільше – дві каденції – у Турійську.
Анастасія Яківна каже: їздила за чоловіком, як голка за ниткою, доводилось обживатись на нових місцях, а ще й навчалась заочно у Львівському університеті. 

 «Чи не сприймали Вас упереджено у нових колективах,  –  запитую, –  адже дружина прокурора була неабиякою величиною?»
  Анастасія Яківна посміхається:

«Всяке траплялося, але упередженість швидко минала, бо я ніколи не згадувала про те, ким працює чоловік, і до всіх  колег  завжди ставилась з однаковою пошаною, ніколи не робила різниці й між учнями, хоча у моїх класах навчались й діти високих районних керівників».

   З теплотою Анастасія Яківна пригадала багатьох колег-вчителів Турійської середньої школи, особливо директора Леоніда Степановича Сидорука, під керівництвом якого у школі відбулося багато змін. Пригадувала й учнів, своїх випускників, у яких була класним керівником. Багато років вони кличуть її на зустрічі.
 Ще довго ми говорили з Анастасією Яківною про все. Вона розповідала про фольклорний колектив  «Народна криниця», у якому співала ще на початках заснування,  про те, яких сортів овочі нині вирощує на своїх грядках і про книжки, що перечитала останнім часом. 

2

Першокласники початку 60-х

 Без книжок Анастасія Яківна не обходиться жодного дня, за місяць перечитує по дві-три, обмінюючи у районній бібліотеці.  Особливо любить читати на історичну тематику, знає багатьох сучасних авторів. Перечитує Анастасія Яківна й багато газет.
  Тепер тішать серце Анастасії Яківни п’ятеро онуків та шестеро правнуків. Донька Людмила та син Анатолій не успадкували її вчительської професії, вибрали у житті інші шляхи, серед онуків професію бабусі вибрала Інна, яка нині проживає у Червонограді. 
Пригортаючи маленького правнучка Назара, Анастасія Яківна посміхалась:

 Може, він вчителем стане, а може, буде, як його мама Ірина, юристом, виходить у нас і ця професія родинна…»

Світлана НЕВЕЛИЧ.