Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Літинці. Олексій Качинський з онукою Марійкою
Літинці. Олексій Качинський з онукою Марійкою

Літо в Літині. Десь за Голяндерським озером... ФОТОПОГЛЯД

12:00 08.08.2020
2154

Липень – вершина літа, пора, коли дозрівають хліба, які от-от доберуть вагу повного колоса. А озимий ячмінь вже дійшов своєї стиглості й покликав на поля комбайни. В садах щедро вродили груші й яблука. Радують грона стиглих червоно-багряних вишень. Цьогоріч природа щедро обдарувала наш ліс ягодою чорниці. У таку пору я завжди приїжджаю в село Купичів – малу батьківщину моєї дружини Лесі (до заміжжя Михалюк). Разом з односельчанами ми спозарання збираємося до літинського лісу.

У літинському заповіднику

...Дорогою милуюсь, як за Голяндерським озером, чи то за так званим Українським селом, частиною Купичева, вранішні промені сонця зігрівають омиті росами хліба на полях літинських селян-одноосібників. Ранковий ліс зустрічає нас прохолодним ароматом чистого, духмяного повітря і, звичайно, комарами. Але навіть ця немилосердна комашня не може затьмарити самобутньої краси літинського ландшафтного заповідника, що належить до Радовичівського лісництва.

Тут дбайливо доглянуті й впорядковані рекреаційні зони для відпочинку. Обабіч асфальтованої дороги – стрілки-вказівники, які говорять про те, куди ведуть стежки-доріжки, нагадуючи про історичну минувшину цих місць. Зокрема, один із знаків вказує на давно зникле село Степанувку та на мальовниче озеро Бережисте.

На лісових просіках вже достигла малина. Багата просіка й своїм різнотрав’ям: тут ціла лікарська аптека! Але, крім лісових дарів, в різних місцях, поміж деревами й кущами можна побачити й «дар» безвідповідальних людей – вивезене господарське сміття, серед якого – чимало пластикових пляшок. Окремі з цих пляшок вже пообростали мохом.

Скільки ж років потрібно природі, щоб справитися з цим непотрібом?


Уже на зворотному шляху по дорозі до Купичева зупиняємося в селі Літин. На просторому лузі поруч з панським садом пасеться з десяток коней, поміж ними вправно шукають в травах свою здобич лелеки. Добре, що тут дбають про те, аби місцеві люди мали в своєму користуванні такий випас, адже тепер не скрізь так є.

Ліворуч від дороги – болотистий літинський став, який ще кілька років тому приваблював неповторною красою повноводного плеса з білосніжними ліліями.

Літин багатий своєю історією, в цьому селі в кращі часи проживало більше 600 душ населення. І до сьогодні тут зберігся унікальний сад-парк польського поміщика Стефана Сумовського. А асфальтована сільська дорога зі свіжим ремонтом свідчить, що нині цей населений пункт не забутий і не покинутий. Поблизу обжитих сільських осель почищені тротуари, скошена трава, а поблизу спорожнілих хатин видніються зарослі бур’яну, які своєю висотою ніби свідчать про те, як давно померли господарі двору.

Водночас, приємно було від того, що по дорозі час від часу ми зустрічали дітей, які катались на велосипедах, вони – майбутнє села, його надія. Отак переплітаються і сум, і радість у сільському сьогоденні.

Духовна святиня Літина збудована на честь Іоанна Богослова

На димарі однієї із старих літинських хатин звили гніздо лелеки. Стає зрозумілим, що її господарі давно відійшли у вічність. Очевидно і сам лелека сумує, оглядаючи з висоти свого гнізда подвір’я покійної Євгенії Давидюк, але не дивно, що лелека оберігає хатину, бо тут народилася й жила її дочка Валентина Мартинюк, яка нині проживає в Турійську.

Саме вона однією з перших проявила ініціативу щодо будівництва в Літині каплички, звернувшись з проханням про допомогу до обласного депутата Романа Микитюка. Роман Володимирович не відмовив і власним коштом збудував в селі капличку, таким чином, залишивши добру пам’ять вдячним прихожанам. Збудована капличка на честь Іоанна Богослова, день вшанування якого є престольним празником в Літині. Поруч із капличкою споруджена дзвіниця із трьома дзвонами, які скликають вірян на службу Божу або проводжають спочилих в останню дорогу.

Варто сказати, далеко не в кожному селі є такі дзвіниці, вони – велика благодать. В чині благословення церковних дзвонів сказано: «Нехай усі, хто чув звуки їх, чи вдень, чи вночі почнуть славити ім’я святеє Твоє».

Нагадаю, що церковною мовою дзвін звучить як «кампан». Це слово йде від назви римської провінції Кампанія, де вперше почали виготовляти дзвони з міді. Взагалі ж, за часів старого завіту до Єрусалимського храму вірян скликали звуками сурм. А за легендою, єпископ ноланський, який уві сні почув мелодію польових квітів – блакитних дзвіночків, поклав початок виготовлення церковних дзвонів.

Отож, дзвони каплиці Іоанна Богослова сьогодні доносять мелодії блаженства небесного жителям древнього села Літин, особливо в дні великих свят. Крім каплиці й дзвіниці, поруч з ними, побудоване приміщення для трапез.


Реалії. Де взяти шість тисяч на податок за гектар?

Поряд з капличкою ошатного вигляду селу Літин додають доглянуті садиби. У двір однієї з них я зайшов, щоб познайомитися із господарями. Був приємно вражений тим, що ретельний газда Іван Мущинський досить молодий, 1986 року народження. Проживає він разом із дружиною Інною та двома дітками – Іванкою й Михайликом. По тому, як доглянутий двір й скільки техніки стоїть під навісом, я зробив висновок, що, очевидно, Іван – фермер.

– Ні, – відповів мій співрозмовник, – я одноосібник. Від батьків залишилась хата, А ось тут, де нині господарські споруди, був батьківський город. Ми самі все добудували, що можу я роблю власноруч, придбав найпотрібніші інструменти, намагаюсь мати все своє – трактора, комбайна. Є автомобіль, мотоцикл, сільськогосподарський інвентар.

Обробляє родина Івана Мущинського 10-12 гектарів землі, один пай здають в оренду. Утримують свиней, худобу. Запитую в Івана: чи є ще в селі такий одноосібник, як він?


– Звичайно, що є, тільки крепший, бо більше землі обробляє й більше техніки має, – відповів господар. – Ми з ним часто кооперуємося, допомагаємо один одному. Хочете, зараз мотоциклом переїдемо до Василя?

Від такої пропозиції не міг відмовитися. Ми швидко з вітерцем пролетіли сільською вулицею і от – вже на подвір’ї у Василя Давидюка. Відразу запримітив, що й площа двора й будівлі, й хазяйський розмах тут більші.

Василь розповів, що свого часу працював головним електриком в місцевому господарстві, а потім вирішив піти на свої хліба. Від батьків йому залишилися звичайна сільська хата й пара коней. Із цього помалу почав все наживати, маючи в користуванні земельні паї. Разом з дружиною Валентиною, яка родом зі Свинарина, виростили п’ятьох дітей. Валя завжди є першою помічницею для чоловіка. Крім того, з ними проживає Василева сестра, інвалід дитинства, яка в міру своїх можливостей, доглядає за обійстям.

– Біда була в мене , – поділився пережитим Василь Давидюк, – згоріла хата. Але, нічого, побудували нову...

– А оця краса – на клумбах біля будинку – робота рук моєї Валентини. Вона дуже любить і квіти, і мене, – посміхаючись продовжував Василь.

До обох літинських одноосібників я звернувся із запитанням про те, як вони ставляться до перспективи оподаткування власників земельних паїв?

– Ми то нормально це сприймаємо, – відповідали господарі, – але розміри податку мають бути обґрунтовані, а не 6 тисяч за гектар. Де ж їх взяти? Враження таке, що у нас хочуть забрати останнє – землю!

Дивився я на Василя, який міркував, як прилаштувати старого електродвигуна до механізму очистки зерна, що змайстрував власноруч, і зауважив, мовляв, використовувати такого дуже затратно, він вже віджив своє і фізично, і морально.

– А де ж взяти нового, як ви кажете, енергоощадного? – відповів господар, – куди не повернись, скрізь ціни з двома, а то й трьома нулями, непросто купити запчастини, а про пальне взагалі мовчу...

Іван Мущинський досить швидко залишив нашу компанію, зателефонували, що стався «облом» із комбайном і він поїхав у поле.

Типова картина для українців

До свого авто мені довелося йти пішки. Зупинився біля однієї з хат, де біля плоту стояла літня жінка, яка, на жаль, не назвала свого імені. Запитав її про те, як живеться?

– Як бачите, отак і живу, – відповіла вона в задумі, – саджу на городі наш другий український хліб – картошку, тримаю кілька курок, бо на більше вже нема здоров’я...

Подумалось мені тоді, щоб ми усі робили, без отого «другого українського хліба». Картопля завжди виручає. Хоча, овоч цей далеко не український. Я йшов сільською вулицею і пригадував, те, що знаю про картоплю: 14 тисяч років тому її віднайшли індіанці, які займались пошуками золота. В Європу картопля була завезена у ХУІ столітті, а в Україну потрапила лише в середині ХУІІІ...


Ще здалеку я запримітив подвір’я, на якому бавилася чимала компанія дітлахів. Це було обійстя подружжя Качинських Олексія та Галини. Господар порався біля коней, в дворі вільно походжала качка з каченятами, підскакували курчата без квочки, ніби з’ясовуючи між собою, хто тут головний?

– Як господарюєте? – запитав в Олексія.

Він на те посміхнувся:

– Маємо пару коней, корову свиней, трохи курей, качок, все он – на подвір’ї ходить.

– А як же в селі жити й нічого не тримати, – підтримала Олексія дружина Галина, – а як вільна година трапиться, йдемо до лісу, по ягоди, це – також якась копійка. Діти наші по заробітках роз’їхалися, а ми онуків доглядаємо (така типова картина для українців, - авт.)


* * *

Я залишав обійстя Качинських з легкістю в душі, бо побачивши звичайну сільську сім’ю, пригадав своє дитинство... Дорогою ще зробив знімок сільського магазину «Дари Волині», адже далеко не в кожному селі побачиш такий ошатний гастроном. А поруч з магазином була протилежна картина – приміщення колишнього сільського клубу заросло соковитими травами... Там колись дивилися кіно, танцювали вальси й польки, крутили дискотеки, а тепер це – спогади минулого.

Ось такі моменти вдалося зафіксувати на світлинах. Це – лише невеличкі фрагменти життя звичайних людей в Богом даному куточку Турійщини – селі Літин. Десь в глибині своїх думок і в душі я ще маю сподівання на те, що відродяться ті покинуті хати, де колись біля криниці було відро, а між штахетами – згорток газет, як знак того, що тут живуть люди. Хочеться, щоб запульсувало життя і в зникаючих маленьких селах Турійщини.

Залишаючи село Літин, знову дивився на золотисті куполи каплиці, увінчані хрестом, які тягнуться до висот неба. У такі моменти душа й серце зворушуються духовністю, адже в цьому святому місці під час Служби Божої, яку проводить настоятель Свято-Преображенського храму села Купичів отець Миколай, з його вуст звучать слова: «Мир вам», а у відповідь віряни відповідають: «І Духу Твоєму». Тож миру й спокою щиро бажаю селу Літин та всій нашій Україні!

Сергій ДАНИЛЮК, краєзнавець.






Коментарі
21 вересня
Сьогодні
Вчора
19.09.2020
18.09.2020
17.09.2020
16.09.2020
15.09.2020
  • Продам
  • Куплю
  • Здам
  • Обміняю