Її життя окрилювала пісня: Ольга Антонюк стала засновницею двох відомих народних колективів Турійщини й видала збірники місцевих народних пісень
-
-
>
-
>
-
>
3450
25 лютого – у турійському будинку культури, який змінив статус районного і перейшов у підпорядкування громади, чи не вперше за час дії карантинних обмежень проходить масштабне сценічне дійство.
Дорослі й дитячі творчі колективи Турійщини, народні майстри й бібліотекарі, об'єднавши свої зусилля, дарують глядачам неповторне свято з нагоди ювілейного дня народження славетної волинянки Лесі Українки.
Звучать вірші, пісні, оживають фольклорні сюжети. Волинський весільний обряд, який свого часу записала й зберегла для нас Леся, колоритно відтворює відомий народний аматорський фольклорний колектив «Народна криниця».
Його учасники – у колишньому вбранні, веселі й щирі, як зажди – неповторні. За криничанами виходить соловичівська «Срібниця», теж народний аматорський фольклоргий колектив – високі голоси, злагоджене звучання. Важко в чомусь порівняти колективи, що вражають самобутністю. Однак, незважаючи на те, що з роками змінюється склад виконавців, вони мають спільні хороші традиції, які заклала їхня засновниця й перша керівниця Ольга Михайлівна Антонюк.
Вона, як і Леся Українка, народилась напровесні – на велике православне свято – Стрітення.
У нинішньому році Ользі Михайлівні ваповнилося б 94 роки... Доля ж відміряла їй 86-ть , активних творчих років, сповнених дюбов'ю до рідної землі та до людей.
Сьогодні можна багато говорити про творчу спадшину цієї пересічної особистості, вчительки й керівниці хорових та драматичних колективів, трудолюбивої жінки, яка жила й працювала в рідному селі Обеніжи на Турійщині. Ще в дитинстві їй запали в душу народні пісні.
У своїх спогадах Ольга Михайлівна написала: «Пригадую дні свого дитинства: мати повкладала нас, дітей, спати (а було чотири дівчини і два хлопчики), сама сіла за коворотку прясти і почала співати, я їй тихенько підтягувала. Пісня змінювалася піснею - були вони то сумні, то веселі, про кохання і розлуку, про січових стрільців.
Матері вже давно нема, але вона живе в піснях, які передала мені і навчила любити...»
Тож все своє свідоме життя Ольга Михайлівна, дбала про те, щоб зібрати півсенні перлинки Турійщини в скарбницю духовної спадшини.
І за колгоспних часів, і вже, коли Україна здобула незалежність, зі сцен закладів культури районного, обласного, республіканського масштабів виступали сільські аматорські колективи Ольги Антонюк. І в їхньому репертуарі завжди були пісні нашого врлинського краю, зокрема й записані від старожилів Турійщини.
Все, що вдавалося зібрати, Ольга Антонюк усестиматизовувала й зберігала. У 2004 році світ побачили її збірники "Пісні з глибини мого народу" та «Старовинні обрядові пісні».
Допомагав Ользі Михайлівні у цій непростій роботі, світлої пам'яті турійчанин, колишній директор музичної школи Олександр Котик, який поклав пісні на ноти.
У передмові до книжки йдеться: «Авторка збірки «Пісні з глибин мого народу» Ольга Михайлівна Антонюк народилася на Стрітення 1927 року у Парасковії та Михайла Левчуків в селі Обеніжи, в сім'ї хліборобів.
В 1940 році закінчила семирічну школу. Під час німецько-фашистської' окупації жила з батьками, працювала в сільському господарстві. В 1944 році поступила в Володимир-Волинське педучилище. Закінчила в 1947 році. Трудовий стаж - понад 50 років, педагогічний - понад 40 років.
До 1987 року працювала в своєму рідному селі Обеніжи, в школі, вчителькою 1-4 класів і викладала уроки співів в старших класах. Керувала гуртками художньої самодіяльності (хоровий, танцювальний, драматичний). На шкільних, районних, обласних оглядах-конкурсах займала призові місця (навіть отримала премію - набір струнних інструментів).
Тричі її обирали головою профспілки Обенізької восьмирічної школи. Нагороджена знаком «Відмінник народної освіти України», «Ветеран праці». Двічі обиралась депутатом сільської ради.
Одночасно Ольга Михайлівна працювала в сільському клубі організатором і керівником гуртків художньої самодіяльності.
Будучи ще молодою дівчинкою, повною сил і натхнення Ольга підібрала місцевих любителів народного мистецтва: одні співали в хорі, інші розучували п'єси, місцеві народні танці. Дівчат з гарними голосами організувала в вокальну фольклорну групу – хор-ланку (так тоді її називали, з часом вона стала колективом «Срібниця»).
Художні колективи під керівництвом Ольги Михайлівни часто виступали з концертами на сільській сцені, районній та обласній.
Хор-ланка – 16 дівчат – приглянулася і київському жюрі, тож стала переможцем на чотирьох республіканських оглядах-конкурсах. В 1973 році республіканська комісія у складі 12 чоловік, а головою був Анатолій Авдієвський, присвоїла їй звання - самодіяльний народний фольклорно-етнографічний колектив».
Після виходу на заслужений відпочинок, Ольга Михайлівна продовжувала працювати з колективами, де, окрім того, що керувала, завжди була учасником.
В 1987 році вона створила славнозвісний фольклорно-етнографічний колектив «Народна криниця» у Турійську, згодом він отримав звання народного.
З цим колективом Ольга Михайлівна відродила багато давно забутих старовинних пісень та звичаїв. Були зйомки відеофільмів про традиції села, та українсько-канадського телефільму, де «Народна криниця» особливо доповнювала сюжет.
Своїми спогадами про вчительку, керівника колективу і просто щиру, привітну людину поділився її учень, турійчанин Микола Коптюк.
Він пригадав своє дитинство по війні, розповідав що малим обенижівським школярам Ольга Михайлівна була наче мати, турботлива, добра, розуміюча. Вона не лише вчила читати-писати, а й співати, танцювати, часто водила й возила своїх учнів на різні екскурсії.
Згодом в школі, організувала сільський міні-театр. Незважаючи на сімейні турботи й вічну сільську зайнятість, Ольга Михайлівна стала вмілим режисером, їй вдавалось наситити виставу піснею, танцем. Так робила нову постановку, за постановкою, театр ріс, розвивався, в ньому брало участь чи не все село.
Микола Григорович розповів, що з Ольгою Михайлівною підтримував хороші стосунки до кінця її життя і навіть на схилі літ вона думала більше про людей, ніж про себе...
