Храм у Лукові: історія церкви

Комплекс споруд колишнього костелу Святого Станіслава і Анни в селищі Луків Турійського району Волинської області, що складається із храму й будинку священика, є пам’яткою архітектури загальнонаціонального значення XVI–XVIII століття.

Спираючись на історичні джерела, можна припустити, що перший костел у Мацеєві збудували тоді, коли містечко перебувало у володінні Станіслава Мацієвського-батька та Станіслава Мацієвського-сина. Сталося це близько 1557 р. Тоді Лукову надано магдебурзьке право та статус містечка, а його назву змінено на Мацеїв. У 1558 р. була створена римо-католицька парафія із центром у Мацеєві. До цього Мацеїв належав до парафії Перевали. Костел 1595 р. освятив холмський єпископ Станіслав Гомолінський, – пише Монітор Волинський.

Перший опис костелу складено під час візитації 1604 р.: дерев’яна споруда, дуже пошкоджені дощами стіни. Були ризниця, дзвіниця, осуарій, двоє дверей, засклені вікна.

Оскільки костел набув статусу парафіяльного, то виникла потреба в побудові нового храму. Старий розібрали і в 1627 р. розпочали будівництво нової мурованої святині коштом холмського підкоморія Яна Скашевського та його дочки Єви, вдови Фридерика Сапіги. У 1629 р., відповідно до візитації, костел був уже збудований. Візитатор запропонував спорудити нову дзвіницю, склеп і огорожу навколо прикостельної території із входом з боку міста. Освятив новий костел холмський єпископ Ремігіуш Конєцпольський у 1632 р.

Згідно з візитацією 1672 р., під час воєн споруда зазнала значних пошкоджень. Із напівзруйнованої дзвіниці козаки забрали малий дзвін. Того ж року розпочато відбудову храму. Ксьондз Олександр-Казимир Погоральський відновив дерев’яну дзвіницю з вцілілим дзвоном. Реставрували також три пошкоджені вівтарі. Їх у 1682 р. освятив холмський єпископ Станіслав Свенціцький.

У 1701 р. за кошти власника Мацеєва Атаназія Мйончинського завершили будівництво нової мурованої дзвіниці – Любомльської брами. У 1706 р., під час війни зі шведами, Атаназій Мйончинський вивіз багато костельних коштовностей на зберігання до Ченстохови. Лише в 1726 р., після його смерті, ці скарби частково повернули до Мацеєва.

У візитації 1714 р. зазначено, що вже були збудовані дві склепінчасті крипти під костелом, притвор, покритий бляхою, а дах костелу покрили черепицею. Прикостельну територію оточував мур із двома брамами, а на брамі-дзвіниці знаходилися два дзвони. Вівтарів у костелі нараховувалося вже сім, були ще десять лавок і два органи. Начиння, особливо підсвічники, позолочене, покрите сріблом, оздоблене коштовним камінням, зокрема рубінами, а також виготовлене з міді, олова або латуні. На більшості виробів можна було побачити шляхетські герби Сухекомнати і Трестка, тобто власників містечка. У костелі зберігалося багато перснів і обручок, срібних ланцюжків, коралів та 800 перлин. На стінах знаходилися образи в позолочених рамах, портрети власників Мацеєва – Атаназія Мйончинського та його дружини Хелени Лушковської. Фрески, різьбярські вироби, покриті золотом, декор у вигляді квітів, птахів та ангелів – усе це свідчило про багатство та велич костелу.

У 1717 р. любомльський декан подарував храму срібне начиння. Його коштом ризницю покрили черепицею і придбали нові органи на 13 голосів. Атаназій Мйончинський подарував костельній дзвіниці третій дзвін. 1723 р. у крипті ще незакінченої каплиці Святого Йосипа, що знаходилася біля південної стіни костелу, поховали Атаназія Мйончинського. Хоча за іншими відомостями його похоронили у крипті шпитального костелу Святого Михайла Архангела.

У 1726 р. завершили будівництво південної каплиці Святого Йосипа і дзвіниці-брами, яка мала три дзвони, а також спорудили новий притвор.

У візитації 1751 р. йдеться про те, що костел, покритий червоною черепицею, подібною до луски коропа, знову потребує ремонту. На той час фасад увінчували дві башти, які потрібно було покрити новою бляхою.

1763 р. біля північної стіни костелу постала каплиця Святого Петра, збудована за кошти сина Атаназія Мйончинського, Петра. Того ж року повністю згоріла брама-дзвіниця. Розплавлені дзвони занесли до замку (палацу Мйончинських). У 1769 р. коштом ксьондза Анджея Ластовецького відремонтовано вікна у храмі.

Відповідно до візитації 1773 р., Любомльську браму, тобто костельну дзвіницю, відбудували. Дзвонів було вже п’ять, включно з тими, які заново відлили з розплавлених під час пожежі. Вони дістали такі назви: «Тадеуш», «Антоні», «Міхал», «Йозеф», «Каєтан». Їх освятив холмський суфраган Мельхіор-Ян Кохновський у 1776 р. Візитатор відзначив наявність у костелі воскового погруддя Матері Божої, вміщеного під скло в позолочену раму.

У 1799 р. візитатор зазначив, що підлога у храмі була з мармуру, а поміж лавками – із цегли. На стіні з’явилися портрети короля Августа III і королеви Марії-Юзефи.

Візитація 1824 р. стверджує, що обидві каплиці та ризниця покриті новою черепицею, замінено двоє дверей, поштукатурено мур довкола костелу, а на дзвіниці полагоджено дах і встановлено новий залізний позолочений хрест.

Храм існував як римо-католицький костел і в часи Російської імперії, а записи в метричних книгах «Римско-католической Мацеевской церкви» від 1858 р. велися вже російською мовою.

Невдовзі після Січневого повстання 1863–1864 рр. костел закрили. Він стояв пусткою, і лише в 1875 р. царський уряд передав його православним та освятив в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці. За кошти парафіян значно розширили бічні каплиці Святого Петра і Святого Йосипа.

Записи в метричних книгах, здійснені в 1877–1914 рр., свідчать про те, що парафіянами Успенської церкви були не лише мешканці Мацеєва, а й сіл Біличі, Волянщина, Окунин, Тополька, Чорноплеси, Новосілки, Сомин, Почапи та міста Любомль. Успенський храм не отоплювався, тому богослужіння в ньому здійснювалися здебільшого в літній час. Поряд тоді стояла церква Святої Параскеви, у якій були грубки, тому в холодну пору року служби Божі відбувалися там.

Починаючи з 1894 р., коли до Мацеєва перевели Милецьке духовне училище, церкву почали використовувати і як приміщення училища, на що причт і парафіяни Мацеєва висловили письмову згоду. Поблизу храму у великому будинку, зведеному в 1723 р., мешкали священики, а з 1892 р. функціонувала церковно-парафіяльна школа. При Успенській парафії існувало православне братство.

У 1919 р. Мацеїв опинився під владою Польщі і храм знову став костелом. Серед його парафіян були сестри-непорочниці та польські родини. Першу службу Божу в костелі відправив запрошений сестрами ксьондз Шугайський.

Більшовики, які прийшли в Мацеїв 1920 р., поглумилися над костелом, зірвавши підлогу, вибивши вікна, перевернувши вівтарі й пограбувавши захоронення у крипті. Сестри-непорочниці після повернення знову відновили храм. Його двері відчинилися і для дівчат-католичок – учениць жіночої школи, учительської семінарії та гімназії, що діяли при кляшторі. Служили в костелі отці Францішек Корвін-Мілевський, Чеслав Потоцький, Станіслав Кобилецький, Адам Жолкевський та Ян Новак. Після встановлення радянської влади в 1939 р. костел закрили.

Під час Другої світової війни у вівтарну частину храму влучив снаряд. Після війни у храмі влаштували сховище для зерна, потім майстерні профтехучилища, кузню та дизельну електростанцію. Арку-дзвіницю по-варварськи знесли. У підземелля висипали сміття, дійшло навіть до розкрадання цегли. 4 березня 1974 р. двоє учнів луківської школи розклали у костелі вогнище. Велика пожежа знищила дах. Свою руйнівну справу впродовж десятиліть робила й вода. На баштах фронтону лелеки влаштовували гнізда, берези корінням руйнували цегляну кладку. Крипти притягували шукачів скарбів, а людськими черепами хлопчаки грали у футбол. Зникла табличка «Пам’ятка архітектури». Людській байдужості не було меж.

Настав 1991 р. Україна здобула незалежність. Держава зробила спробу відновити храм, але через брак коштів робота зупинилася на довгі роки. У 1997 р. у Лукові зареєстрували громаду Української православної церкви Київського патріархату, але лише влітку 2007 р. вона отримала приміщення зруйнованого костелу для проведення богослужінь. Парафіяни вирішили своїми силами відновити споруду. Через рік, 7 серпня 2008 р., відбулося освячення храму в ім’я Святої Анни. Богослужіння тут здійснюються українською мовою. Протягом десяти років парафіяни облаштували на прицерковній території квітники та газон, спорудили огорожу, перекрили дах обох каплиць, вівтаря, ризниці, а також частину покрівлі господарського будинку. Все це здійснили виключно за рахунок пожертвувань прихожан церкви та людей, які вболівали за відновлення святині.