Як у казці про 12 місяців: на новорічному столі страви із свіжих грибів з турійського лісу
-
-
>
-
>
-
>
4165
Ось і прийшов до нас третій зимовий празник в гості – Василя і Старе Новоріччя.
І на пам'ять спливли давно прожиті роки, коли ми, дітлахи, юрбами ходили колядувати, щедрувати, посівати, не обминаючи практично жодної сільської хати, а мама ще й наказувала, щоб обов’язково навідалися до віддалених хутірських поселень, де проживали одинокі престарілі люди. А такими у нашому закутку села Свинарин були діди Клим, Іван з бабою Марушкою та Корній з бабою Марйохою.
Тоді, в кінці 50-х – на початку 60-х років минулого століття, мало хто обдаровував таких очікуваних веселих прибульців «п’ятачками», тож ми, долаючи понад кілометрове, заметене снігом бездоріжжя від лісу до села, були раді щедрому подарункові діда Корнія, який виніс посівальникам добрячу торбу лісових горіхів. Поласували всі вволю.
Згадав про цей вручений нам тоді дар природи минулого вівторка і переповів про свої святкові дитячі походеньки внучці Яринці, коли ми чистили принесені мною гриби, щойно зрізані зі старенького пенька в акваторії Турійська. Ви, мабуть, здогадалися, що мова йде про гливи – найпізніші (крім зелениць, але про них мова нижче) в осінній період трофеї любителів цього тихого полювання.
Внучка вже майже звикла до моїх грибних сюрпризів (згадаймо хоча б 5-кілограмовий кількамісячної давності гриб із сімейства дощовиків, якого я «прикотив» з лісу-пралісу), але те, що дідусь посеред зими принесе в хату під святого Василя ще й таке…
Трапився мені в розповсюджувача преси на ринку Василя Хропота перший цьогорічний номер газети „Порадник господаря”, а в ньому на першій сторінці – інтригуючий заголовок – „Гливи на… соломі” (за місяць ентузіаст вирощує на пшеничній соломі до 5 тонн грибів!). Він ділиться досвідом прибуткового підприємництва, що зі свого боку є рекламою. Зачепило за живе: а я що, буду ховати в сімейне куфро свої гливи, тож розповім (звичайно, не за гроші), як проходила в грудні-січні моя грибна епопея.А почалася вона 27 грудня, відколи я, вдосталь надивившись по телевізору політично-економічних розбірок, віросотематики, вирішив податися на природу-матінку (з осені надибав шикарний кущ шипшини). Це була неділя, останній в тому році дозволений законом день полювання на хутрових звірів. Тож помітив шеренгу мисливців, які з дробовиками наперевіс йшли полями у наступ на стару бобольську дорогу. Хтось з них крикнув: «О, нарешті і зайця бачу!» (вже була післяобідня пора). Постріли, гавкання собак – це не моє, відтак сховався від біди подалі у хвоїнку.
Ось тут і почалося… Дивлюсь – гриби, зелениці, підзеленки (останні – буруватого забарвлення). Зрізав кілька, хоч примерзлих, а тоді ще з пів відра назбирав, думаю: докажу, що не тільки у відомій казці в новорічну ніч проліски розцвітають. Шостого січня, в переддень Різдва, коли погода ніби запрошувала на спілкування з природою, знову подався в соснову посадку. І не прогадав: п’ятнадцятилітрове відро тих же зелениць і підзеленків додому приніс.
Подиву домашніх і сусідів не було меж, а особливо тоді, коли я заявив, що і під Старий Новий рік ще й кошик з гливами принесу. Так сталося, як і бажалося (я їх, дрібненьких, тоді, після другого походу на природу, запримітив, накрив листям від морозів).
З усього цього вищесказаного зробив висновик: природа не тільки мстить людям (дивіться по ТБ аналогічну рубрику), а й ділиться з нами своїми дарами-дивами. Всього-на-всього їх треба бачити, шукати і не обминати…
Володимир Дубінчук,
член Національної спілки журналістів України.
