Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Троісті музики: Михайло Дмитрук, Микола Шкарпет, Микола Романчук
Троісті музики: Михайло Дмитрук, Микола Шкарпет, Микола Романчук

Друзі та знайомі часто називають Миколу Шкарпета  народним артистом Турійського району   

10:30 25.10.2020
2295

І це, насправді, достойне визнання, бо понад пів століття він виступає на аматорській сцені.

На Турійщини, мабуть, нема людини, яка б не захоплювалась виступами на сцені артистичного, щирого й веселого земляка. Вн бере участь чи не у всіх концертах, що проходять в районному будинку культури. Нині частіше виходить на сцену у складі народних колективів. А раніше більше виступав як соліст і грав у складі першого в районі духового оркестру.

І досі не знає, де могила його батька.

«Все це було ніби вчора, - ділився пережитим Микола Володимирович, - і не віриться, що мені вже скоро вісімдесят... »

Він – дитина війни, хоч того лихоліття майже не пам’ятає. Був зовсім крихітним, коли його батька мобілізували на фронт. На той час молодий офіцер-танкіст, родом із Ростовської області Росії, служив у місті Здолбунів на Рівненщині. А до того перебував на службі у Турійську. Тут і зустрів своє кохання - вродливу доньку залізничника Марію.

Дівчина підкорила його не лише зовнішньою красою, а й особливою внутрішньою привабливістю та шляхетністю. Вона мала дуже гарний голос і співала у хорі величного містечково римо-католицького костелу святого Франциска-Селезія.

Марія поїхала за своїм чоловіком-лейтенантом на місце його служби у Здолбунів, там і народився Миколка. Але не судилося молодому подружжю разом сповна порадіти цьому щастю, батько вже не побачив, як виростав його хлопчик. Він тільки встиг відправити дружину й сина до рідні у Турійськ, а сам пропав у вихорі воєнних подій. Микола Володимирович й досі не знає, де загинув батько і де його могила…

А у Турійськ війна теж несла розруху та горе. І першим об’єктом, що викликав стратегічний інтерес ворогуючих сторін, була залізниця. Тож не дивно, що будинок поблизу станції, у якому мешкала сім’я залізничника, розбомбили. На щастя, всі вціліли, але залишились без даху над головою.

«Скиталися ми тоді по людях, - пригадував Микола Володимирович, вже після війни дідові виділили невеличку квартирку-коморку в тому пристанційному двоповерховому будинку, що й донині зберігся, тоді його називали «бараком» . Це відомче житло будувалось ще за царської Росії, одночасно із вокзалом, для спеціалістів-залізничників, які приїжджали у відрядження. Тож нам, можна сказати, пощастило, хоч тулились четверо в тісній кімнатці, а взагалі в будинку тоді жило аж шість сімей .

Українськи пісні переймав від діда Петра й баби Теклі

Чимало хороших спогадів пов’язано у Миколи Володимировича з тією кімнаткою в «бараці» та зі станцію, де багато літ відпрацював його дід Петро Лукич.

« Мій дід вийшов на пенсію в дуже поважному віці, він працював на залізниці на різних роботах і при різних режимах. Коли вже не мав сил справлятись з важкою роботою, то ще піднімав шлагбаум на переїзді. – Розповідав Микола Володимирович. – Можна сказати, дід, 1897- го року народження, був дуже грамотним на той час чоловіком. За царя він закінчив сім класів гімназії, почерк мав, як у каліграфіста, до нього часто звертались, коли якісь офіційні документи треба було написати поліграфічним пером. Він родом із Добротвора, що на Львівщині, в Турійськ був направлений на роботу на залізницю. Окрім того, багато років дякував у місцевій церкві, досконало знав біблію. Пережив дід три війни. Під час Першої світової командував артилерійським підрозділом, а в підлеглих у нього ходив рідний батько. І, незважаючи на такі розклади, дід батька дуже шанував, навіть закурити при ньому боявся...

В Другу світову дідові теж довелось воювати, його мобілізували вже у 1944-му, ми тоді саме в біженцях були, десь у Рожищенському районі, тулилися в людській стодолі на полі, звідти діда й забрали, хоч мав вже майже 50 років. На щастя, повернувся додому живим, ще й ордена Слави отримав».

Саме від діда Петра та від бабусі Теклі малий Миколка переймав українські пісні. Пам’ятає, як злагоджено, у чотири голоси, разом з мамою, співали вони колядки на Різдво, як ходив щедрувати.

«Тоді, по війні, панувала між людьми якась особлива атмосфера доброзичливості, хоча усім далеко не легко було. Пам’ятаю, центр Турійська з сільською радою був у Містечку, а райцентр – у Купичеві. А тут, де нині приміщення будинку культури, знаходилась пошта, неподалік від неї – ларьочок, де хліб продавали, з безкінечною чергою… З самісінького ранку треба було туди ставати, щоб десь під обід пів чорного буханця купити, а за тим - знову чергу займали.

Згодом почав курсувати вагон-лавка, що доставляв хліб, який ділили між працівниками залізниці й стало нам жити набагато легше».

Школи у нинішньому центрі Турійська на той час не було, тож коли прийшла пора вчитись, Миколці Шкарпету разом з іншими дітлахами доводилось за будь-якої погоди долати чималий шлях у Містечко. Часто не було в що одягнутися та взутися, бувало застрягав у снігу у великих, не по розміру, валянках. Але, пригадуючи шкільне життя, він на це не нарікає, каже, що завжди товаришував з старшими хлопцями, які називали його сином полку.

Був другим тенором у першому в районі духовому оркестрі

Десь у класі п’ятому Микола вперше вийшов на сцену. Перед усією шкільною аудиторією виконав пісню на новорічному вечорі. Каже, що тоді не відчував ні нерішучості, ні страху. Просто, хотілось дарувати публіці гарний настрій.

І оте бажання супроводжує Миколу Володимировича все життя. В сьомому класі він був солістом шкільного хору, а якось із хлопцями-товаришами пішов на репетицію духового оркестру. Цей оркестр був першим вже у Турійському районі, репетиції проводили в будинку культури – колишній «куркульській» хаті, перевезеній із села, стояла вона на місці нинішнього кінотеатру.

«Я до всього мав інтерес, тож захоплено спостерігав за грою. А керівник оркестру Яків Карпович Антонюк знав, що я співаю, та й каже: «А може ти ще й грати спробуєш, приходь, я тебе навчу». З його легкої руки все вдалося. Кілька хороших уроків від Якова Карповича і я вже знав, як з інструментом поводитись. А за місяць у складі оркестру грав на новорічному вечорі в школі, був другим тенором. Тоді музикантів в оркестрі міняли, як цигани коней, а я - наймолодший, тримався. Часто на репетиції мене з уроків відпрошували».

Микола Володимирович роздивляється стару фотографію оркестру, де – дев’ять чоловік основного складу й директор тодішнього будинку культури Мазур.


Відразу показує свого керівника й вчителя – Якова Карповича. Каже, що це була людина унікального таланту, професіонал у своїй справі та неабиякий організатор, який знаходив особливий підхід до кожного. Він мав ідеальний слух, вміло керував і хором і оркестром.

« А ото - Валерій Сташенко – син голови райвиконкому, - продовжував Микола Володимирович, - батько все намагався прилаштувати його десь у вищі круги, а він з нами, простими хлопцями, водився. Ще один молодий музикант – син судді Чудакова, а ото - покійний Олександр Денисюк, чоловік , світлої пам’яті голови ради ветеранів Марії Теодорівни, я у них ще й на весіллі грав… В живих із всіх цих музикантів, мабуть, я один і залишився, - зітхає пан Микола, - і сцени ще не покидаю…»

Навіщо наука, коли є цікава робота

Взагалі, в трудовій книжці Миколи Шкарпетка вписано понад пів століття стажу, але якби додали сюди й години репетицій та виступів на сцені, вийшло б чи не вдвоє більше.

« У 1957-му я закінчив сім класів, хотів далі вчитися, - продовжував він свою розповідь, - але тоді поблизу Турійська працювала київська геологорозвідувальна експедиція, пішов подивитись, як вони свердлять землю. На мене звернув увагу їхній майстер. Каже: ходи до нас працювати. Я відповів, що вчитись хочу. А він на те: навіщо, мовляв, тобі наука, коли є робота цікава. Так і переконав, подався я з геологами до Городельця, де шукали родовище піску, щоб відкрити силікатний завод, а там і далі – по всій Україні. За кілька років з робітника доріс до майстра. Але одружився, а життя з постійними переїздами для сімейної людини не підходить, тож повернувся у Турійськ, пішов працювати у промкомбінат».

І саме цей період, початку 60 років, стає зоряним часом Миколи Шкарпета як аматора сцени.


Не проміняв Турійськ на Київ

« Не було таких творчих колективів у будинку культури, у яких я б не брав участі, хіба що на курси крою та шиття не ходив, – ділився спогадами Микола Володимирович ».

Ми знову переглядали старі фотографії, їх у ветерана галузі культури Турійщини назбирався цілий товстелезний альбом. На одних – чималий драматичний колектив у вишуканих сценічних костюмах, на інших – танцюристи, багато є знімків із сіл, де виступала агітбригада.


Тим часом Микола Володимирович коментує:

«Бувало, відкритими вантажними автомобілями ми виїздили в села на кілька тижнів, давали концерти і жниварям в полі, й тваринникам на фермах. За місцем основної роботи під час таких «гастролей» рахувалась середня заробітна плата, а репетиції, що проводились щодня до пізнього вечора, після того, як відпрацюєш 7-8 годин, були на ентузіазмі. Тепер такого, мабуть, не зрозуміють. Але то був інший час, інші вимоги. І, перш за все, ми старались для людей. У розпал сезону наша агітбригада, а це чоловік 15, давала в день по три-чотири виступи, які втомлені важкою працею сельчани сприймали «на ура» . Якось в Озерянах ми до самісінького вечора гастролювали, а на ранок – знову концерт був запланований. То нам на сцені у сільському клубі настелили сіна, так і ночували… Всяке було, є що пригадати…»

Пан Микола називав імена та прізвища самодіяльних артистів з Турійська, тоді він особливо потоваришував з братами Коптюками Анатолієм та Олександром, хороші відносини складалися і з іншими колегами по сцені - Олександрою Слюсар, яка була акомпаніатором, грала на акордеоні, з солісткою Зоряною Березівською, з творчим подружжям Козловських.


На початку 70-х агітбригада з нашого району зайняла перше місце на обласному конкурсі, серед 67 таких бригад. Тоді поїхали й на конкурс до Києва. Взагалі ж, у складі різних колективів з Турійщини Микола Шкарпет часто бував на концертах не лише в містах і селищах Волині, ця географія куди ширша

.

На початках заснування львівського телебачення, дует з Турійського району, пройшов конкурсний відбір і потрапив на зйомки передачі. Ця подія особливо запам’яталася Миколі Володимировичу, адже в той час ще й телевізори були далеко не в кожній хаті.

Пам’ятною стала для нього й поїздка до столиці України у складі хору чисельністю майже 80 чоловік. Тоді виступ наших земляків оцінювало компетентне журі, яке звернуло увагу на соліста Миколу Шкарпета. Йому запропонували співати у хорі Верьовки, навіть квартиру в Києві обіцяли. Але пан Микола не погодився, не проміняв Турійськ на Київ, бо тут, каже, свої люди і він серед них теж – свій.


Двадцять років співали дуетом з Олександром Коптюком

Свого часу Микола Володимирович без жодних проблем вступив на заочне навчання до культ-освітнього училища в Луцьку. За його словами, тоді викладачі приїжджали до студентів-заочників на місця. Всі предмети давалися йому легко, але дуже вже замучила гра на фортепіано. На другому поверсі промкомбінатівської контори для нього поставили інструмент, там і навчався з викладачем.

«Руки у мене надто великі, не до того, - каже Микола Володимирович, нічого не вийшло з фортепіаном, довелось навчання залишити. Водночас успіхів у праці досягала промкомбінатівська бригада, яку він очолював, бо умів із людьми ладити і власною працею показати приклад.

Понад 20 років Микола Шкарпет співав дуетом з Олександром Коптюком, який працював вчителем в Турійській середній школі.

Запитую, як у житті складалися відносини із нині вже покійним партнером по сцені?

«Ми з Олександром Тимофійовичем були наче рідні брати, підтримували один другого, допомагали вирішувати проблеми. - Відповідає мій співрозмовник. - Дуже часто ми їздили на концерти в область, що були приурочені різним державним подіям, доводилось виступати перед високопоставленими чиновниками. Спочатку відчувалось в цьому якесь напруження, але коли вже звикаєш до сцени, то немає значення, хто знаходиться в залі, хочеться відчувати контакт з публікою, бачити захоплення в очах слухачів».

« А які пісні тоді співали?»

«Звичайно, обов’язковими були патріотичні, але я особисто радянської патріотики не любив, мені більше до душі українські, ліричні…»

І пригадалось мені, як зворушливо, до сліз, дует Шкарпета та Коптюка виконував відому пісню « Осіннє золото на» слова Дмитра Луценка: «Літа на зиму повернули, пливуть в осінній хмурості, а я люблю, люблю як в юності…»

Мабуть, ці слова стосуються й самого Миколи Володимировича , бо з роками не згасає його любов до сцени й людей.

«Чекаю, коли знову почнуться репетиції»

Нині один з найстарших аматорів Турійщини входить до складу чотирьох творчих колективів - славнозвісної «Народної криниці» , аматорського хору ветеранів праці «Надвечір’я» та «Троїстих музик» , які мають звання народних, а окрім того, співає у гурті "Зорепад", що створений при територіальному центрі.

Микола Володимирович розповідає, що підібрались в цих колективах завзяті, натхненні люди, з великою любов’ю до пісні. У них досить широка творча діяльність: концерти на районних та обласних сценах, зустрічі й виступи в селах, тематичні програми до святкових дат й сценічні фольклорні дійства. Регулярно по кілька разів на тиждень ці гурти збираються й проводяться репетиції.

Мій співрозмовник відверто зізнається:

«Буває, дружина Галина Михайлівна бурчить: куди ти, діду, йдеш? Але загалом вона мене розуміє, адже й сама керує творчим колективом, тим самим терцентрівським «Зорепадом» , до складу якого я входжу. А тепер, під час карантину, трохи сумно, ніби чогось не вистачає, вже чекаю, коли репетиції почнуться знову, хочеться вже й поговорити, й пожартувати, й поспівати... »

І у такі моменти розумієш, що пісня – це життя, і життя може бути піснею! Адже щоразу, виходячи на сцену, обдаровані талантом люди, зокрема й непересічний турійчанин, жива легенда нашої сцени Микола Шкарпет, дарують нам веселий настрій, радість і свою безмежну любов до життя, що вже продовжується в онуках та правнуках.

Світлана Невелич.

Коментарі
Загрузка...
27 листопада
Вчора
25.11.2020
24.11.2020
23.11.2020
22.11.2020
  • Продам
  • Куплю
  • Здам
  • Обміняю