Сильні духом: турійчанин здобув дві спортивні перемоги за місяць

Турійчанин Василь Патращук  часто повертається зі спортивних турнірів із престижними нагородами, але для нього спорт це – не тільки змагання.

Василь Патращук лише кілька років тому переїхав до Турійська. За порівняно короткий час він став у селищі своїм, його знають і шанують багато людей,  перш за все, тому, що має активну життєву позицію, попри особливість – отримана травма прикувала молодого чоловіка до візка…

Василь постійно й наполегливо займається спортом і щораз вражає своїми досягненнями, про що свідчить ціла колекція кубків та медалей, серед них є досить престижні, яким би позаздрили й спортсмени-професіонали. От і минулий місяць вересень приніс Василю Патращуку аж дві перемоги. Про це наша з ним розмова.

 – Василю, розкажіть детальніше про змагання, у яких Ви брали участь недавнім часом, яких  вдалося досягти результатів?

– У складі команди від України мені пощастило побувати на Міжнародних змаганнях в білоруському місті Мозир, що тривали кілька днів, з 10 по 14 вересня.  Це була моя давня мрія, багато готувався до цих змагань, але через  карантинні обмеження їх проведення відкладали в часі.   І от  в середині вересня дали "добро".  Нашу команду формували в Луцьку,  вийшло так, що поїхав змагатись не сам,  а з дружиною Оксаною.   Адже однією з умов організаторів була участь у  спортивній програмі супроводжуючих.

Я  був заявлений у кількох видах, зокрема, тенісі, боча, стрільбі з лука й пневматики. Вдалося випробувати себе в цих видах, а також у кількох нових.  Оксана змагалась в армрестлінгу, правда, дещо усучасненому. Вона перетягнула багатьох, здавалося б, сильніших від неї суперниць, й зайняла третє місце

Мені в особистому заліку вдалось  зайняти 4 місце у  боча, у  тенісі був  9 серед 18  суперників. Третє призове  місце зайняв у змаганнях з настільного  кьорлінгу.

Взагалі ж, наша команда показала дуже хороші результати, обійшла 16 суперників, і у загальному заліку стала другою.  Білорусів, які вибороли першість,  це просто вразило,  ми приїхали перший раз й відразу гідно заявили про себе.  

Окрім мене та луцьких хлопців, до складу нашої української  команди, що складалась з п’яти чоловік, входили спортсмени з Івано-Франківська та Житомира.  

А 19  вересня відбувся  IV кубок Ковеля з боча-2020 серед осіб з ураженням опорно-рухового апарату. Запросили на ці змагання й турійчан.  Поїхали я, Руслан Репета та  Володимир Чижук. Проходили змагання  на майданчику  кафе «Маестро», поблизу пам'ятника Шевченку.  Їх організатором виступила «Асоціація осіб з інвалідністю «Добродія в дії»,  а її голова Володимир Кравчук став головним суддею змагань. В індивідуальній  дисципліні я зайняв 2 місце, в командному заліку турійчани  стали третіми.

 – Чим Вам запам'яталась поїздка до Білорусі?

 –  Перш за все, приємно вразили доступність для інвалідів-візочників споруд, комфорт вулиць. А ще – чемність, доброзичливість звичайних людей. Сподобалась дисципліна на змаганнях.  До порушників застосовувались штрафні санкції,  з них знімали бали.  Там було  все чітко  розписано, куди коли їхати, з ким змагатись. Панувало приязне ставлення  людей на візках один до одного.  Ми жваво спілкувалися,  можна було почерпнути багато корисного досвіду, аби в майбутньому проводити подібні змагання у себе. Є у мене така мрія, якщо вдасться, звичайно.

 Загалом, білоруси приймали нас дуже тепло, жили ми в комфортному  готелі  поблизу  річки Прип'ять. Ще хочу сказати, відчувалось, що розвитку інвалідного спорту організатори згадуваних змагань приділяють серйозну увагу.  Є  необхідні споруди й інвентар,  працюють тренери-професіонали.

На змаганнях було багато дітей-інвалідів, вихованців інтернатних закладів,  від яких  відразу після народження відмовились їхні батьки. Варто було бачити ентузіазм та спортивний запал цих підлітків. Така сила волі просто вражає й хочеться щиро дякувати людям, які дбають про те, щоб такі діти не лишались  обабіч  життя, допомагають їм стати активними в суспільстві.

 – А хто Вам допомагає з тренуваннями, чи маєте у спорті наставника?

 – Професійного тренера, на жаль, у нас немає.  Сподіваюсь, якщо на те буде Божа воля, така людина у Турійську  з'явиться.  Але маємо де тренуватись і це вже великий плюс. Я часто тренуюсь у приміщенні церкви Еммануїл, там є тенісні столи.  Зі спортивним знаряддям нам суттєво  допомагає  голова райдержадміністрації Ольга Миколаївна Черен, яка  є ініціатором цікавих соціальних  проектів на  підтримку людей з обмеженими можливостями. 

Взагалі, Ольга Миколаївна не лишає поза увагою жодне наше звернення,  допомагає з транспортом або талонами на пальне, завжди цікавиться нашим життям. Коли збирався до Білорусі, допомагала  з оформленням необхідних  документів спеціаліст райдержадміністрації Тетяна Яцюра, вона також завжди у курсі всіх наших справ.

А ще  суттєву допомогу постійно відчуваю від Турійського терцентру, його директора Віктора Мазурака, і хочу сказати: просто чудово, що на Турійщині діє така структура. Коли ми приїжджаємо  на змагання спеціальним автомобілем терцентру, багато хто дивується, що в невеликому селищі є така техніка, дуже потрібна людям на візках. 

 – Василю, що Вам особисто дають  спортивні тренування і такі поїздки  на змагання різних рівнів?

 –  Мені спорт дав дуже багато,  я не знаю, як буде через рік-два,  але тепер, це – те,  що мені подобається, що дає стимул і тримає у хорошій фізичній формі.  Без руху  тіло людини просто гине,  руйнується,  атрофується.   Окрім того, додаються   душевні страждання,  людина заганяє себе в   депресію. І поки не почнеш виходити,  шукати собі товариство, нічого не зміниться. Тож головна мета інвалідного спорту – спонукати людей з обмеженими можливостями  бути активними  не обмежуватись телефоном чи монітором. 

Особливо це стосується молодих людей, які пересуваються на візках.  Маємо все зробити, аби  вони не сиділи по домівках, це дуже  неправильно.  Їм потрібно спілкуватися, займатися будь-яким видом діяльності,  знаходити себе в чомусь.

Тож, користуючись нагодою, хочу звернутись до батьків, у яких є особливі діти. Вони мають підштовхувати їх до активного життя, допомагати в цьому, хоч може комусь зручно, аби така дитина тихо й безпроблемно сиділа біля комп'ютера. Врешті, можна знайти заняття і в Інтернеті, але все має бути в межах розумного. Якщо вже волею долі людина стала в чомусь обмеженою, важливо усвідомити, що життя на цьому не зупинилося. Потрібно вчитись, шукати себе в чомусь, радіти тому, що маєш і дякувати  Богу за все.