Діти 43-го: «А потім я сам переховав маму. Лежала на березових кілках»
-
-
>
-
>
-
>
5511
Зі свого раннього дитинства Йосип пам’ятає тільки, як плакав, коли біг за братом, як вони всі втікали від поляків у найближчий ліс. Плакав, бо десь у дворі за спиною лишалася матір коло підводи. Запрягала коней...
І ще – два рядка ікон у їхній хаті. Мамині – квадратні, православні. Татові – круглі, «католіцкі»...
А прізвище у Йосипа – Зламанець.
Потім він своїми руками викопуватиме порубану матір, точніше її останки, з могили під дубом, де її поспіхом поховали. Тільки тоді побачить, що ховали її просто на березових кілках. Поставить над ними хреста на цвинтарі. Той цвинтар досі розділяє два села на Турійщині – Ягідне і Гайки. Якби могили на ньому могли «говорити»...
Ця історія про те, як доля ламала Зламанців, пише канал соціальних новин «Перший».
Про 1943-й на Волині.
І те, як він зараз «озивається» у серці тих, хто його пережив.
«У батька круглі ікони, в матері – квадратні»
Ягідне і Гайки – два сусідні села на Турійщині. Нині Йосип із дружиною Євою мешкає у Гайках. Має там шмат землі і ніжно називає його «моя фазенда». Йосип із 1941-го. Він – фермер. І хоча в 43-му був надто малим, щоби все, що довкола відбувалося, розуміти, став жертвою тих подій. Бо якщо існувала б така категорія, як «діти 43-го». То оце він і є...
«...Маму звали Палажка. ЇЇ дівоче - Вознюк. А по чоловікові – Зламанець.
Батько мій був поляком. Петро Йосипович Зламанець. Він приїхав на Турійщину із Замостя. Колись поляки стали переселятися сюди на вільні землі. Їх запросили: мовляв, хто хоче – дають землю. Або 3 гектари доброї, або 7 гектарів гіршої. Вони повинні були ті землі розкорчувати. Батько чогось взяв 7 гектарів. Хорошу брати не схотів.
***
...Я – Йосип, як дід. Ми тільки недавно дізналися, як батька було по-батькові. У мене було свідоцтво, де записано «Зламанець Петро І.». Тож всі вважали, що то Іванович. А потім син став собі робити візу, відправили документи в Польщу і знайшли там в архівах, що батько – Йосипович.
***
...У 3 роки я залишився без матері. І дуже мало пам’ятаю щось із того, як ми з батьками жили. Та що там мало – майже нічого. Але добре запам’ятав, що в хаті було багато ікон. Два рядки ікон. Сильно вже любили мати і батько ті образи: то Святого Петра, то Матері Божої.
...Вже пізніше я спитав у старшої сестри: чого, мовляв, одні ікони були круглі, інші – квадратні? І досі ті ряди перед очима стоять. Вона каже: батько мав ряд своїх «католіцкіх», тиї – круглі, мати – ряд квадратних, материних. Жили вони, господарювали на тій землі, яка батькові дісталася, вирощували все. Він був столяр, підробляв цим. Мали троє дітей. Старший брат Володя. На рік менша сестра Надя. І ще такий во я...».
«...Чи ми так вчасно впали»
У 1943 в ЯгідномуНапочатку 44-го Палажку Зламанець вбили. Вона до останнього вірила, що на її поріг польські банди не стануть, бо ж мала чоловіка-поляка, і ні для кого в селі то не була таємниця. Тільки чоловік на той час уже був у Німеччині на роботах. Вижив. Але ніколи до дітей не повернувся.
«...Почалася війна. Вже сюди прийшли німці й стали забирати людей на роботу. Якраз братові виповнилося 17, от саме він німцям підходить. А батько пошкодував його і запропонував змінити сина на нього. Так він поїхав на роботу. Ото тільки я його й бачив....
***
...Німці щось туди-сюди, стали поляки тут з українцями конфліктувати. Далі пішли наскоки: то поляки, то українські уповці...
Аж тут говорять: горить сусідня хата, хата Дроздів, вони в Канаду майже всі виїхали! А ми з пів кілометра від тої хати... Давай збиратися тікати. Мамка: «Я не буду, вони прийдуть і мені все тут понищать: перини, все...». Вона дуже любила постільну білизну: вишивати, шити подушки, перини пухові....В нас була пара коней, вирішила, що все складе на підводу, а вже тоді поїде за нами. А нам веліла бігом тікати у ліс, який десь за кілометр від хати.
...Мене малим називали Юзік. Каже мати: «Юзік хай буде зо мною, а ви втікайте» (на брата і сестру). Вони тільки рушили бігти до лісу, а я як розплакався. Брат сильно мене любив: я покинув мамку і за ним. Він вернувся, взяв мене, як снопа під руку і побігли далі. Відбігли 300-400 метрів – вже поляки у нашому дворі. Крик, шум, вистрілив хтось у нашу сторону... Але брат зі мною і сестрою попадали у траву. Якраз висока була така. На щастя».
***
...Ми повернулися тільки через декілька днів: матира нема, коней нема, майна нема... А кого що спитаєш? Кого питати? Боялися. Вдома сиділи. А потім кажуть, що в одній садибі знайшли трупа в колодязі. Дістали, а то Палажка... Палажка – то наша матір.
Не ховали її на могилках, поховали в лісі. На хуторі, недалеко од того місця, де була вбита. Але мене малого, видно, щоб не травмувати, не брали туди.
...Вона ж думала, що в неї чоловік-поляк, і тому її не тронуть.
***
...Один із тих поляків, які були в банді, то Богуш, лісник сільський. За іронією долі, той Богуш і мій рідний батько потім жили в одному селі в Польщі. Вже в Польщі, коли я їздив туди, мені мачуха говорила, що він весь час доказував батькові, щоби той не вертався в Україну, бо «тебе там вб’ють». А ще сказав: «А твої всі постреляни. Лічно знаю, що три вистріли – і всі попадали й побиті». Чи поляк не вмів добре стріляти, чи ми так вчасно впали...
Був тут такий Лесюк Володька, він з братом Левком сидів ховався на дубі, на вершку. Мали вони дуби біля хати. То все казав мені, що Богуша бачив тоді у нашому дворі і що то він сокирою мою матір зарубав».
Сестру – на лісоповали
Йосип ріс біля сестри Надії. Та вхопилася за можливість вижити без батьків у війну і вийшла заміж за глухонімого сільського чоботаря. Олексій Пирожик не чув з юних літ, бо йому травмували вухо. Але відмінно шив чоботи на все Ягідне та округу. А це означало, що міг мати хоча б щось на хліб. Але скоро за Надею прийшли...
«...Після того 43-го сестра Надя вийшла заміж за глухонімого чоботаря Олексія Пирожика. З’явилися у них дітки. І я був з ними.
***
...Коли прийшли совєтскі войска, то кожного, хто тут лишився, був не на фронті, а вдома, допитували. Ну, й знайшли, що чоловік моєї сестри нібито шив чоботи для уповців. Хтось сказав, що коли допитували бандеровця, той нібито розповів, що йому Олексій чоботи підбив. Значить, «співпраця» з бандеровцями, з українцями...
Куди ж глухонімого?
«Ну, а ти ж не глухоніма?» - спитали в моєї сестри. Вона: «Я прийшла до нього жити, бо він дав мені кусок хліба...». Тоді ж голодовка страшна була після війни. Я пам’ятаю, як ми їли кропиву і лободу. Але хто її чув? Забрали в поліцію в Одвадно і все. Не повернулася навіть додому. Повезли Надю на лісоповали в Архангельськ.
***
...Лишила двох своїх малих дітей Веніаміна і Володю, другий ще коло цицьки був, і мене, брата свого.
Хтось підказав, що в сусідки Параски є своя мала дитина і можна нашого Володю до неї носити годувати. Став я носити його до тієї тітки на руках. Вона була така плотна, з такими налитими грудьми, української породи жінка... Каже: «Посидь, я свого нагодую, а якщо молоко прибуде, то я дам і цьому».
Не знаю, скільки я його до неї носив. Місяць чи скільки... Приблизно раз у день.
...Я глядів дітей. Бо глухонімий батько міг і навалитися на них вночі, і не почути, як вони їсти просять. А батько робив чоботи. І на тому ми всі жили. Їздив усе в Ковель: чи чоботи там продає, чи матеріал собі купить, щоб людям їх робить. Часом приїде – нема грошей, не заробив: на дві булочки хватило, каже. То Веньці одна булочка, Володі одна, а мені - нема.
«Вибачай, не хватає», - чую.
***
...Хату розвалили... Колективізація. Бо бандеровці, бачте, по хуторах живуть, переховуються. 10 день тобі дають: якщо не хочеш в село виселятися, то була така бригада «стрибків», які розвалять тобі верх хати – і мусиш переходити в село. Всі ж хати були соломою криті. Хто де мав бляху, то їх вже тут не було, повивозили...
Пішов до школи. Де бачив яку газету, то читав. А батько все казав, нащо та школа...
Вже як Сталін помер – була амністія. І Надія пів року до п’яти не добула, а повернулася додому».
Є там могилочка: «Зламанець Пелагія»
Скільки шляхів довелося пройти Йосипу Зламанцеві – важко порахувати і описати. Казахстан і цілина. Шахта на Уралі. Армія. Вже потім Далекий Схід і Усурійськ. Але він щоразу повертався на Волині. Земля, кликала, каже. Вдома своїми руками Йосип викопав останки матері з могили в лісі і переховав на цвинтарі...
«...Після школи подумав: «Треба ж жити». І тоді пішов в училище механізації на курси механіків-комбайнерів, де вчили безплатно, але взамін треба було поїхати на цілинні землі освоювати їх.
Нас зо 30 людей так вчилося. Два місяці повчили – і туди. Кажуть: «Дамо вам зараз документи, а ви їдьте туди і довчитеся там, бо там потрібні люди». Ми у вагон – і нас повезли на цілинні землі. Нічого хорошого там не було. Працювали. Заробляли дуже мало. Годували - «під список».
***
...Один із родичів, брат Олексія Пирожика Владек, опинився на Уралі, теж утікав від тих місцевих жахіть. Він трохи був в українських повстанцях, навіть в поліцаях (розповідав, що пішов у німецьку поліцію, бо там давали їжу і одяг, то була можливість вижити), але недовго, бо втік аж на Урал.
Коли з цілинних земель не хотіли мене в армію брати, щоб не відпускати, бо я в техніці розбирався, я розсердився і поїхав до цього Владека Пирожика на Урал. Він працював у шахті. Був одружений, мав двох дітей. Так до мене добре поставився. Дуже багато у його жінки вже я навчився з міського життя, не хуторського життя. Вона була гарна, струнка, вчила мене гарно вдягатися, чисто.
Жили вони на окраїні Челябінська. Там у шахті працював і я. Але через рік мене звідти забрали в армію. Три роки відслужив і знову вернувся в шахту.
Але таки дуже тягнуло на Волинь. Земля своя тягнула.
***
...А десь в 67-му, як приїхав укотре додому, пішов з племінником Володимиром (тим, котрого до цицьки носив) шукати могилку мамину, щоб переховати її переховати на цвинтар. Тут був старий такий чоловік Артем Хвещук, який копав яму і хоронив тоді нашу маму. Він і розказав, під яким дубом вона і як похована. Ще й сказав не копати так, як насипана земля, бо лежить вона направду впоперек
Ми з сином Ванею те все розкопали. Викопали сантиметрів 40 – бачимо: ніби кості. Далі - руками...
Розгорнули землю і побачили, що вона була похована на березовому гіллі. Дерево згнило, а трубочки кори так і лежали. Підняли голову, побачили череп, на якому біля вуха таким обушком, як від сокири, геть зроблена вм’ятина глибока. Тобто не зарубали її, обухом вбили. А тоді чогось вкинули в колодязь.
...Зуби були не на місці, а наче вибиті: просто лежали в роті.
***
...Перезахоронили маму на цвинтарі в Ягідному. Є така там могилочка, написано на ній «Зламанець Пелагія».
Читайте також: Могила у квітнику на Турійщині. Тут 3 українки, поляк, який їх захищав, і ...один бузок на всіх
Тесть – упівець. Батько – поляк...
Тестя Йосипа Зламанця совєти засудили на смертну кару через те, що визнали винним у вбивстві поляків. А за тих, хто убив його матір, ніхто й не згадав... Через багато літ після всього Йосип дізнався, що батько – був живий-здоровий, жив у Польщі, мав родину. Рідні по татові його й знайшли.
«...Пригледів тут сусідку – найкращу дівчину в селі Єву. У Єви моєї теж доля непроста. ЇЇ батько, Улян Кухарук, у тій колотнечі був проти поляків. Як совєти прийшли, то за українців, яких поляки вбивали, чогось не заступилися. Стали заступатися за поляків. Бо зразу прийшли додому і давай питати, хто бив поляків.
...За нашу матира ніхто не питав. За інших жінок - теж ніхто. А в той день вбили чотири жінки в нашому селі.
***
...Був такий Власюк у нас, який командував боївкою, він себе захищав і вказав на тестя мого. «Візьми все на себе, ти бідний, трохи посидиш, а ми, багатші, то тебе потім з тюрми витягнемо», - сказали йому. Хлоп старий, сільський, взяв те все на себе. Так йому присудили вищу міру покарання – розстріл.
Став відбувати строк спершу у Воркуті, потім у Мордовії. Далі написав просьбу до Сталіна про помилування, і вишку йому відмінили. Дали 25 років тюрми. А тиї всі лишилися непокарані.
...«По дзвонку» вернувся. Крепкий ще був. Навіть хату тут встиг збудувати ще. Він вважав, що то в мені польська кров і спершу до мене ставився з недовірою. Так якось чаркували з ним – і я й спитав, як же так получилося. Він розказав: і про те, що взяв на себе вину, і про те, що був з ними, але не вбивав, а тільки прикопував трупи. Не мав навіть в руках зброї, а йому «соучастіє» дали.
Але потім він дуже добре до мене відносився. І ми навіть жили якийсь час в одній хаті.
***
...Я був «заражений» катанням по світу. То був такий час радянський... Вичитав, що треба люди на Далекий Схід в Приморський край і що там сильно хороша природа. Їдемо, кажу їй (киває на дружину Єву, - авт.)? Поїхали. Синові було 8 місяців.
Ну, правда ж: там – казка. Радгосп був біля великого озера. Там, в Усурійську, я отримав освіту агронома, дружина працювала вчителькою. Настільки красива природа, що зараз часто сниться. Гриби – бери косу і коси. Ми їх солили! Йдеш по лісі – виноград висить. Горіхи – аж гілля на землю гнеться...
Але й звідти вернулися. Кажу ж: земля тягне.
***
...А років через 50 після Казахстану син завіз мене туди, де я цілу обробляв.
Як побачив казахів... Тоді, в нашу молодость, по них воші лазили, ми їх мили зі шлангів. А зараз – таможня, кожну тряпочку розгорнуть…. Північно-Казахстанська область. З центром у Петропавловську. Приїхали ми в той совхоз «Совєтський», так він називався - впізнав їдальню, в якій нас годували. Кого не спитаю, то або вмер, або виїхав. Знайшов тільки жінку колишнього свого колеги. Як надивився, як вони тепер живуть, то вдома ще довго всім говорив, як у нас тут насправді добре.
Читайте також: Туличівська трагедія: правда про трагічні і героїчні події, прихована мовчанням, має бути відновлена. БЛОГ
...Батькові нащадки з Польщі знайшли мене тут самі. Живуть у Щицині. То було німецьке місто, туди його завезли на роботу, там він і залишився.
Коли я років 15 тому приїхав до родичів по батькові у Польщі, то він вже помер. Так ми і не зустрілися. Прийшов на цвинтар, подивився, де він похований. Мачуха - така хороша жінка. Вона мені і розказала, що той поляк Богуш живе поруч, в селі. Той, який стріляв по нас у траві...»
Ми ще довго гортали разом старі сімейні альбоми Зламанців.
Знайшли маленьке фото, де він, Йосип, сидить на могилі матері під дубом у лісі. Згодом він її звідти перенесе. Знайшли єдину світлину мами Палажки. Знайшли фото сестри Надії з дітьми, яка відпрацювала на лісоповалах майже 5 літ. Подивилися на таборові світлини тестя з Воркути... У дворі сфотографували Йосипа на згадку з племінником Веніаміном, якого він досі зве по-хлопчачому – Вєнькою. Трохи не однолітки. Разом вижили у війну в голодній хаті глухонімого чоботаря.
Вони усміхалися.
В одного тепер – вулики в Ягідному і мед на всю округу. В іншого – «фазенда» в Гайках. Та земля, до якої малим припадав у траву від куль, а потім щоразу вертався, де б не носило, «бо тягне». А між ними – старий цвинтар з могилою, на якій написано: «Пелагія Зламанець». Одному вона – баба, іншому – мама.
Наостанок запитую основне.
– Чи тримаю я зло на поляків? Я кажу: якби я на того Богуша попав, що то було б, не знаю. Чи я його вбив би, чи він мене. Закипіло дуже. Мати ж нічим не винна. Винна тим, що вона – українка. А скільки я через те пережив. Більше голодний був, ніж ситий. Але тепер нам всім історію треба відкинуть і жити красиво й культурно. На своїй землі.
Пішов показувати, що тримає у хлівах.
Читайте також: Трагедія Красного Саду: що сталося на Великдень 1943-го
Олена ЛІВІЦЬКА
Фото Ірини КАБАНОВОЇ
