Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Могила у квітнику на Турійщині. Тут 3 українки, поляк, який їх захищав, і ...один бузок на всіх

14:50 28.03.2020
4308

Якби де ще потрібен був пам’ятник примирення між українцями та поляками, то він міг би стати під вікнами однієї хати в Ягідному на Турійщині. Просто в їхньому садку. Просто під самісіньким парканом і за два метри до хати. Просто в... квітнику – могила. В головах – бубнявіє бузок.

Леонід, який доглядає цю самотню садибу зараз, збив «оградку» з дощок, час від часу обкошує могилу. Але надворі лютий і вона – у рудій сухій траві. Тільки бузок з бруньками, пише канал соціальних новин Перший.

А колись баба Мотря заставляла малу онуку Євку тут прибирати перед Великоднем. Євка виросла і скільки тут жила – сіяла-садила на могилі квіти. Тепер Євка вибралася. Але тільки одна вона достеменно знає, хто під цим «кавалочком» землі спочиває.

«То була бабина сестра Акулінка, її свекруха і її маленька 3-річна дочка Віра. Їх отак як вбили поляки під хатою, як знайшли отут всіх побитих, так і закопали. ...А з ними ще поляк, баба все казала, що то Янек, бо вона одна бачила його докУмєнти»…

- Бабо, - казали ми, - нащо ви того Янека в тую грамотку все пишете? Та то ж поляк, в нього другая віра!

- Бог єден... – відповідала Мотря Ковалюк і писала, доки жила.

Поводир. Веніамін Пирожик

Ягідне – невелике село під Гайками на Турійщині. Автобуси сюди майже не їздять. Дороги тут погані. А люди – щирі.

Вони, за звичкою, досі кажуть Ягодно. І часто повторюють, що «колись Ягодно було пуд лісом, над річкою». А по Другій світовій совєти зігнали хуторян у село, поскидали з їхніх хутірських хатів солом’яні дахи і дали 10 днів на переселення. Так Ягодно «вишикувалося» в слухняні ряди, щоби жити вже іншим, «колгоспним», життям. Обіцяно – райським.

Від того раю – ніц не лишилося, правда. Тут знову вчаться бути самими собі господарями. От у Веніаміна Пирожика чи не найкраща в окрузі пасіка...

- А мій батько, він глухонімий з дитинства, але вправний чоботар був, не схотів іти в село. Сказав: «Не піду і все». Їх двох таких було, ще Левко. Позабивали на хуторі колки, обплели їх лозою, затулили з різних сторін як-небудь – і тимчасову хатку таку зробили. Там стіл був, де батько чоботи ремонтірував, ще один столик, ліжко, де ми, малиї спали, - згадує 75-річний Веніамін Олексійович.

Він у Ягідному – найавторитетніший старожил. Що він знає про волинську трагедію? Чи він називає її «різнею»? Чи покаже він могилу, яку ми шукаємо?

Про те, що у дворі селян із Ягідного є могила, в якій поховані три вбиті в 43-му поляками українки і з ними там же поляк, який їх захищав. Згадує місцевий дослідник історії Іван Ольховський в одній зі своїх праць. Йдемо слідами цього куцого спогаду, зафіксованого краєзнавцем.

Беремо собі Веніаміна Олексійовича за поводиря. Ген там десь, за якого клунею видніється хата Мотрі Ковалюк. «Не вишикувана в рядок», вона досі оддалік від сільської вулиці. З війни обійстя з місця не рушило ні на йоту.

Веніамін Пирожик живе по сусідству вже багато років. Про могилу під вікнами тієї хати знає, але, каже, «давно не провідував».

- Ухожана вона. Знаю, що там дитина мала була штрихом проколяна. І один поляк з ними. Чув, що він заступався і його вложили разом, - шкутильгає нерівною грунтовою дорогою Веніамін Олексійович.

Читайте також: Діти 43-го: «А потім я сам переховав маму. Лежала на березових кілках»

«Мій дід був поляк. Але бабу вбили, «бо укрАїнка»

Йому йти дуже трудно. Обидві ноги зі штучними суглобами. Але йде, і в кожному його слові тією дорогою відчувається, що історію, за якою ми прийшли в Ягідне, болить і йому особисто. Ні, до цих жінок він не має жодного стосунку. Просто й собі має що згадати з 43-го, з родинних переказів, що в’їлися в його тоді ще дитячу пам’ять.

- Всіх тих повиселяли з-пуд ліса, бо зразу – «бандеровець». В село зганяли, хати розвалювали, ой... Мій дід теж був поляк, а баба Палажка – укрАїнка. Діда забрали в Гєрманію, а вона тут з трьома дітьми. Як ото той конлікт українсько-польський почався, то набігли поляки з ружжями. Баба дітей отправила бігти до ліса, а сама кіньми мала доганяти. Стала проситися, бо ж її чоловік поляк був. Вони ще більше розїлися. Обухом забили, порубали і кинули в колядязь. А друга баба, батькова, теж постраждала. Від поляків втикали, село там Руда є за лісом. Догнали в Ягодні і обох розривними пулями в голову постріляли. І тоже над ровцем їх і закопали. Ганка баба звалася... – зітхає поводир.

Рукою показує ген кудись на берези поза його нинішнім обійстям. Мовляв, то зараз там беріз вони насадили, бо земля така, що не родить. А тоді десь у тому місці стояла хата з криницею, в якій бабу Палажку знайшли і «пуд дубом коло хутора поховали».

Одну під дубом коло хутора. Інших просто під хатою... Люди боялися тоді хоронити своїх рідних на цвинтарі. Ягідне було окуповане німцями. І влада таке, каже Веніамін Пирожик, «не поощряла».

Читайте також: Туличівська трагедія: правда про трагічні і героїчні події, прихована мовчанням, має бути відновлена. БЛОГ

Бузок в головах

Мотря Ковалюк відійшла у Вічність десь у 70-х. Її дочка Євка вибралася на сусідню вулицю. Хата навіть горіла. Потім тут поставили нову невеличку хатину і тримають «за дачу». Тимчасово в обійсті хазяйнує Леонід Ященко.

Неймовірно, але могила і справді не десь у городі, навіть не в садку чи за клунею, а при самому паркані і буквально під вікнами.

- «Оградку» я їй зробив вже. Обкошую часом. І оце бузок росте, - показує Леонід.

У головах і справді – бузок.

З нами Гайківський сільський голова Анатолій Жолоб (в підпорядкування його старостинського округу – с. Ягідне). Каже, були колись розмови про те, щоби це поховання перенести на цвинтар, але він знає, що жінки, які тут поховані – протестантки, ніби - баптистки. Не відали у селі, як правильно в такому випадку чинити, і лишили поховання в спокої.

Хоча споконвік сільські цвинтарі на Волині «мирять» всіх: і православних, і протестантів.

Вицвілу «оградку» ледве видно за розлогою рудою травою. Чи «мирить» ця могила українців і поляків? Що про це знає місцева влада?

Анатолій мовчить. Потім каже, що то складне питання. Що він про поляка чув, але йому дивно, що при німецькій владі, дуже меркантильній і дотошній, у документах про це поховання – ніде нічого не знайшов (а він один із тих, хто цікавиться тамтешньою історією прицільно).

- Якщо слухати це все, то складається враження, ніби тоді влади у цих селах не було, і тут тому робилися ці всі розбої. А влада була – німецька. І коли гинули поляки, мусила приїхати німецька поліція. Вони завжди забирала загиблих. Тому і цього поляка повинні були б забрати. Я не сумніваюся, що поляк був. Інакше люди б стільки років не говорили про це. Але в документах нема ніде, що тут його забили. Принаймні, я не бачив, - каже Анатолій Жолоб.

Чому тут так небезпечно було влітку 1943-го? Бо зовсім поруч був Вовчак, а там повстанська січ. Бо «якраз сюдою» йшла дорога на польську колонію Сорочин. І поляки там жили, і українці – ні сліду не лишилося, «знищили повністю».

- От, певне, сюдою поляки йшли і наткнулися на тих жінок. Випадково, - каже голова. – Тут не було якоїсь абстрактної бійні. Поляки мстилися конкретному українцеві за конкретні смерті. І навпаки. А ще то всі були куми, свати, разом горілку пили, разом дітей хрестили, а тому один одного добре знали. Повірте.

Повірити, правда, непросто. Після приходу совєтів «за связі с УПА» півсела поїхало на сибіри. Веніамін Олексійович слухає Анатолія Жолоба і вважає за доцільне додати дещо.

- Та тут в сибіри – пів села... Меї жінки рідний брат старший. Юхим звався. Аж в Караганді був. Тестя тягали теж... Його брат так само. Всіх в лагєра повивозили звідси, без права сюди приїжджати скількись там років, - резюмує дискусію чоловік.

Євка. «А вилками прикололи...»

Євка – це внучка Мотрі Ковалюк. Застаємо її вдома. Тієї самої Мторі, яке все життя у сільській церкві молилася за упокій трьох українок, яких на її очах у них під хатою поховали. І одного поляка.

Єва Сачан із 1958-го. А її баба, Мотря Тихонівна Ковалюк, народилася у 1897-му. Саме вона розповіла онукам, що ж то за могила під її хатою.

- Там лежать бабина сетра рідная Акулінка (Кулина, може, всі на неї Акулінка казали), її свекруха і її малейка дівчинка Вєра, їй тільки 3 рочки було. У 43-му стали йти поляки одного дня, згадувала вона. І всі вони втікали туди за село, «до Гапки», як у нас кажуть. А вернулися зтаміци, то ше тая дитинка ворушилася. Дитинку не забили, а вилками прикололи до землі. Просто прикололи вилками.

Ото вони вже вернулися, викопали яму коло теї хати і ото їх покидали туди. А біля їх тоді знайшли і тіло якогось поляка... Теж так як то забитий разом. Тож поляки своїх не били, а чого там поляк ше був, то ніхто не знав. Знаю, шо Янек, але я не знаю його фамілії. Казала все баба, що в нього «докУмєнти були, докУмєнти», і що вона їх подивилася і запам’ятала, що він Янек. Все записувала його в тую грамотку, яку в церкву носила, – розповідає Єва Сачан із Ягідного.

Коли родина жила на тому обійсті, то могилу постійно прибирали, як це заведено в українців: садили щовесни там квіти, чистили.

- Баба завжди нам казала чи перед Паскою, чи й так: «Ану, поприбирайте на могилі, поприбирайте на могилі!». А ми малі були, гонилися собі, не хтілося нам тоді прибирати... Завше там прибирала я. Квітки садила. Все як має бути, - згадує внучка Єва.

Довідково. Дослідник трагедії українського-польського міжнаціонального протистояння 1942-1944 років на теренах Турійщини Іван Пущук події в Ягідному, описані вище, зі спогадів ним опитаних старожилів фіксує так: «Від середини 1943 р. розпочалися грабіжницькі напади поляків із пляцувки в колонії Засмики на село». Серед убитих тоді українців, він згадує Пелагею Зламанець, яку «вкинули в колодязь», а також «Фіщук Акулину, р. 30, її дочку Віру, 6 р., свекруху і поляка (ім’я невідоме, ховався разом із ними)», котрі «поховані в одній могилі».

...І Янека запишіть «в грамотку»

На цьому похованні і справді ніколи не було хреста. Бо Мотря всім наголошувала, що жінки, які тут поховані, були «вєрующі».

- І пише Янека в тую грамотку, і пише все. Я кажу їй, бувало: «Бабусю, нащо ви його записуєте? Тож поляк, там віра не та». А вона все казала: «Бог єден! Хто за його помолиться? Може, де мати й батько плачуть, і ніхто не знає, де він подівся. Того тра за нього молитися». Ми все допитувалися, що ж було в тих його документах, бо вона одна їх бачила. А вона все казала: «Я не знаю, докУмєнти та й докУмєнти». Баба як баба була, малограмотна собі жінка. З 1897 року народження. 73 роки мала, як вмерла, - розказує.


Ховали убитих жінок та немісцевого поляка люди з Ягідного. Тихо стали. Викопали могилу під хатою, присипали землею.

І хоча нема жодного свідка, який скаже, за що забили поляка Янека разом із цими волинянками, у Ягідному з 43-го дотепер переконані: за те, що навіть перед своїми не побоявся стати на захист ні в чому не винних двох жінок і маленької Віри. От вірять вони в це і край.

А душа Янека може бути спокійна. Навіть у чужій церкві, на чужій землі за його гріхи відмолилася така собі Мотря Ковалюк. Мотрі в 43-му було аж 46 літ. Вона прекрасно усвідомлювала, що відбувається довкола.

* * *

Якби треба був ще десь на Волині пам’ятник примиренню між обома народами – польським та українським, то він міг би бути в Ягідному.

Там точно є кому прийти до його підніжжя, зітхнути, розказати нащадкам правду і ...пробачити історії.

Євка насадила б там квітів.

Веніамін, шкутильгаючи, приніс би пахущого меду.

І вони були б не єдині…



Читайте також: Трагедія Красного Саду: що сталося на Великдень 1943-го

Олена ЛІВІЦІКА

Фото Ірини КАБАНОВОЇ

Коментарі

Павел

12:44 12.04.2020

Iдеа красiва, варто памятник поставити!

29 жовтня
Вчора
27.10.2020
26.10.2020
25.10.2020
  • Продам
  • Куплю
  • Здам
  • Обміняю