Хлопець з Турійська розповів свою історію реабілітації

Чудовими змінами у своєму житті Василь Патращук із селища Турійськ завдячує Богу, який привів його у Центр реабілітації при церкві «Фіміам».

Про це йдеться на сайті Волинь.

Як трапилася біда

Василеві тоді ще й 22 не виповнилося, світ видавався веселим і сонячним, енергії було через край. Усе вдавалося заввиграшки: ліцей закінчив із відзнакою, здобув спеціальності електромонтера і водія, відслужив у війську. Як і всі молоді хлопці, мріяв заробити грошей, одружитися. Їздив на заробітки, а коли стягнувся на автомобіль – почав курсувати на «гендель» до Польщі. На Любомльщині, звідки Василь родом, це поширений спосіб примноження статків.

– 28 липня 2013 року друзі запросили на храмовий празник. Після застілля хтось із хлопців запропонував продовжити відпочинок на місцевому ставку. Пішли купатися, і я вирішив з розгону стрибнути у воду. Шубовснув – і всього наче обпекло. За ті секунди, поки лежав на дні, не маючи змоги поворухнути руками й ногами, уже встиг попрощатися з життям. «Господи, невже це все?! Я ж іще нічого не встиг», – промайнуло у голові. Не скажу, що на той час був безбожником, як і всі в селі, ходив на великі свята до православної церкви. Але тоді, у критичний момент, я зримо відчув присутність Бога, який і врятував мене руками когось із друзів, – згадував Василь.

Коли його знерухомлене тіло винесли на берег, він, очікуючи на «швидку», сподівався, що найстрашніше вже позаду. Було неймовірно гаряче. Заспокоював себе думкою: накладуть гіпс, за якийсь місяць вилікують.

З Любомля Василя відправили в обласну клінічну лікарню. Нейрохірург Бобрик перервав свою відпустку на Світязі, щоб прооперувати пацієнта з важкою травмою шийного відділу хребта. Але на сприятливий прогноз розраховувати не було жодних підстав.

– У реанімації черговий лікар лише докірливо поспівчував: «Що ж ти наробив, хлопче, і собі, й рідним життя скалічив». А я на перших порах навіть дихати не міг самостійно. Та все ж поки був у лікарні, надія ще жевріла. Але одного дня мені сказали, що нічим більше допомогти не в силі, й виписали додому. Рідні шукали різних цілителів, возили до реабілітологів, але лише викидали гроші на вітер. Ті обіцяли золоті гори, однак жодних зрушень не було. Від цього я ще більше впадав у депресію. Три роки лежав пластом, ні з ким не хотів спілкуватися, мучився, живцем гнив від пролежнів, а ще через три… одружився, – усміхається Василь, помітивши, що заінтригував мене таким поворотом подій.

«Ми віримо, що з Божою допомогою справимося з усіма випробуваннями».

А на той час хлопцеві було не до сміху. Готувався помирати. Брат якось довідався, що при церкві «Фіміам» у Луцьку є реабілітацій­ний кабінет, про який чув дуже схвальні відгуки. Але спочатку потрібно було загоїти глибокі гнійні рани на тілі Василя, які сягали кісток. Привезли ледь живого пацієнта в остеомієлітний центр в обласному госпіталі ветеранів.

– Лікарка, оглянувши мене, була майже впевнена, що до всіх моїх бід додався ще й остеомієліт, страшна хвороба, яка «з’їдає» кістки, — розповідав хлопець.

– До того терпів страшні муки, але попереду, як мені сказали, чекало ще більше жахіття. У великому розпачі тоді я вголос звернувся до Бога. Знав, що молилися за мене і у церкві «Фіміам». І коли нарешті ми дочекалися результатів аналізів, то хірург не могла повірити своїм очам. Лабораторні дослідження не виявили тієї небезпечної інфекції! Так я повірив, що Господь не залишив мене…

Перш ніж створити сім’ю, навчився давати собі раду

Із Василем ми зустрілися в центрі Турійська. Симпатичний молодий чоловік вправно маневрував візком, минаючи перехожих. Похвалив місцеву владу: скрізь, куди потрібно, можна у селищі дістатися майже безперешкодно – і на базар, і в аптеку, і на прийом до сімейного лікаря, і в магазини. І в районній раді, і в райдержадміністрації знаходить підтримку, щоб поїхати, наприклад, на спортивні змагання для людей з інвалідністю чи на інші заходи.

Як вдалося прикутому до ліжка юнакові так круто змінити своє життя за неповних три роки? Відповідь на це запитання важлива для десятків інших травмованих людей, які страждають не тільки від болю, а й від безнадії та відчаю. Василь готовий ділитися своїм досвідом з усіма.

– Коли мене вперше привезли у кабінет реабілітації при церкві «Фіміам», я сподівався почути щось втішне. Але там чесно сказали, що після подібної травми на ноги поставити не обіцяють. А от повністю обслуговувати себе можуть навчити. І поступово, рух за рухом, зі мною почали займатися. Я довірився цим спеціалістам, бо вони не жаліли, не співчували, а ставилися до пацієнтів, як до здорових, – зізнається наш співрозмовник.

Про людей, завдяки яким Василь Патращук зміг навчитися давати собі раду, газета «Волинь» колись розповідала читачам. Це – Наталія і Сергій Больчуки, які знають проблеми візочників не з чужих слів. Їхню історію опублікували тодішні спеціальні кореспонденти, а нині керівники редакції Олександр Згоранець і Василь Уліцький. Під час автомобільної аварії жінка, рятуючи дитину, зазнала важких травм, через які втратила можливість ходити. Але власна біда не заступила їй чужого горя. Відчувши на собі важливість повноцінної реабілітації, подружжя Больчуків вирішило допомагати іншим.

Коли мене вперше привезли у кабінет реабілітації при церкві «Фіміам», я сподівався почути щось втішне. Але там чесно сказали, що після подібної травми на ноги поставити не обіцяють. А от повністю обслуговувати себе можуть навчити.

– Тоді центр «Агапе» у селі Боратин, поблизу Луцька, ще був не завершений. Але навіть у невеликому кабінеті справжні фахівці могли дати хворим дуже багато. Рідні мене возили із Заозерного на заняття, намотуючи за тиждень по 600 кілометрів. Поступово відновлювався і фізично, і морально. Став тренувати руки вдома. Піднімав пляшки з водою, гантелі. Через півроку вже зміг самостійно їздити електровізком. Пригадую, як вперше вдалося одягнути светр. На це пішло пів дня. Але то була перемога, і я так голосно кричав від радості, що брат прибіг знадвору, – розповідав Василь, знову переживаючи ті хвилюючі моменти, за які не перестає дякувати Богу.

Згодом хлопець за підтримки небайдужих людей потрапив у реабілітаційний комплекс «Агапе». Створений за американським зразком, центр є одним із найкращих в Україні. Спеціалісти зі США запровадили новітні методики, є необхідне обладнання, приміщення облаштовані за світовими стандартами. Не дивно, що сьогодні потрапити сюди мріють люди з обмеженими можливостями не тільки з Волині, а й з інших областей.

Спілкуючись з багатьма пацієнтами, Василь зрозумів, що може бути їм корисним. Розказував, показував, передавав те, чому зміг навчитися сам. Розширювалося коло знайомих, друзів. Допомагали в цьому й соціальні мережі. Завдяки інтернету знайшов хлопець і своє кохання. Листи Оксани змогли остаточно звільнити його серце від вагань і сумнівів. Уже через кілька місяців Василь зрозумів, що скромна чарівна турійчанка – його половинка. Але, як зізнається, зважився сказати про це не відразу.

– Перш ніж прийняти рішення про одруження, я влаштував собі екзамен. Мусив пересвідчитися, що не стану тягарем для Оксани, зможу давати раду собі в побуті. Тому переїхав до Турійська, винайняв житло і почав жити окремо від рідних. Сам купував продукти, готував їжу, прибирав… Коли упевнився, що зі всім цим справляюся, тоді й запропонував Оксані руку й серце. Ми не планували справляти весілля, але наші брати й сестри з церков «Фіміам» та «Еммануїл» організували справді незабутнє свято…

Запитую про перші труднощі, неминучі в житті кожного подружжя. Чоловік на хвилинку замислюється.

– Для мене найважче, коли чую, як Оксані співчувають, бажають терпіння. Мені ж, як і кожному чоловікові, хочеться бути для дружини опорою. Відчуваю відповідальність і за дітей. Хотів би знайти роботу, можливо, буду здобувати нову професію. Ми віримо, що з Божою допомогою справимося з усіма випробуваннями, – сказав на завершення розмови Василь Патращук.

Читайте також: Не фінал, Вася: історія однієї реабілітації