Поліграфістка з Турійщини творила газети з душею

Ще й досі Володимира Муравська відрізняється активною життєвою позицією, комунікабельністю, працьовитістю.

Володимиру Муравську в Турійську знають, мабуть, усі. Жінка багато років пропрацювала у районній друкарні, а нині є активною парафіянкою Свято-Троїцького храму. 

Тепер, коли комп’ютеризиція увійшла практично в усі галузі, мало хто вже пам’ятає, яким трудомістким    був колись друкарський процес. Важкі свинцеві рядочки після того, як виходили із рядковідливної машини – лінотипа, потрапляли на стіл до верстальника, він мав їх поскладати, надавши форми майбутньої газетної сторінки чи бланка. Причому кожна лінієчка, кожне кліше чи заголовок лягали на своє місце. Найменша помилка – й все потрібно робити заново, а  на те, щоб розслабитись, часу не було, газету підписували у друк в певні години, аби на ранок вона вже була доставлена читачам. 

Тож верстальник був незамінною людиною – своєрідною межею між редакцією й друкарнею. Він складав сторінку за редакційним макетом, додаючи до цього своє дизайнерське бачення, й виправляв помилки, замінюючи свинцеві рядки новими після  вичитування сторінки.

Юна Володимира вибрала малознайому тоді професію, захопившись прикладом своєї подруги, яка подалась у поліграфісти. Але ця справа припала до душі і десь далеко залишились її дитячі мрії про те, щоб стати лікарем. Три роки навчалась у Львові, а за розподілом потрапила на Хмельниччину. Працювала у друкарні міста Кам’янець-Подільський, верстала районну газету. Багато світлих споминів пов’язує Володимиру Йосипівну  із  чудовим історичним містом Поділля. Можливо й прижилася б там, але подумки завжди линула додому, в село Білий Камінь Золочівського району на Львівщині. Там лишилася мама, яка сама підняла на ноги трійко дітей, бо батько помер молодим. Тож, відпрацювавши, як колись казали „карантинний термін”, Влада повернулась на рідну Львівщину. Вона вже була професіоналом, їй довірили верстати бродівську «районку».

Там, у Бродах, доля звела Володимиру із турійчанином Валентином Муравським, він як фахівець-енергетик  навчався на курсах підвищення кваліфікації. Світлі почуття молодої пари витримали нетривале випробування розлукою і  незадовго Володимира Муравська переїхала до чоловіка у Турійськ.

Стверджує, що їхати на чужину не боялася:

«Я за натурою оптимістка, тож приживаюсь на будь-якому місці, знаю одне – всюди треба працювати. Довелось і в невістках побути, але із покійною свекрухою ми ніколи не сперечались. Вона була росіянкою, родом із Тамбовської області, на Волинь потрапила у 1946 році, познайомились зі свекром, коли той служив в армії. Свекрусі важко було говорити українською, деякі слова їй просто не піддавались, але ми завжди знаходили з нею спільну мову і за 30 років стали насправді рідними.»

У Турійську для дипломованого поліграфіста знайшлася й робота. Тоді саме будувалося нове приміщення районної друкарні та редакції газети:

«Приймав мене верстальником директор друкарні Сергій Петрович Ясенчук, – все те, як тепер пам’ятаю, – ділилась спогадами Володимира Йосипівна, – Січень 1975, колектив молодий, всі енергійні, веселі, життя вирувало. На той час у друкарні вже було два лінотипи, працювали на них Володимир Дубінчук та Віктор Ничипорук. Виробничий процес в основному розкручувався навколо газети. Виходила вона три рази на тиждень на чотирьох сторінках – загалом 12 сторінок. Кожен відповідав за свою ділянку роботи й не було такого, щоб хтось сачкував. У газету вкладали душу і журналісти, і поліграфісти. Редактор Микола Олександрович Шворак пильно слідкував, аби журналістські матеріали були вчасно здані в друк, він ніколи не покидав робочого місця, поки на відтисках сторінок не з’являвся розмашистий підпис чергового: „У світ!”…  Макети сторінок  були справою відповідального секретаря і ми з ним співрацювали найтісніше, а ще – з коректором, який вичитував набір. І хочу сказати, що всі, з ким  20 років довелось робити газету, були професіоналами в своїй справі й дуже хорошими людьми.  Це – „відповідальні” Ольга  Демиденко, Василь Рудич, Володимир Дубінчук, який згодом став редактором, незмінний коректор Орися Рудич. Зрозуміло, тісно спілкувалася й з іншими журналістами – Віталієм Свиридюком, Євгенією Глущенко, Федором Квашуком та Федором Голотюком.

«Часто ми у друкарні працювали цілу добу й черговий по газеті журналіст  був з нами. Особливо напружувалася атмосфера напередодні свят, як газета виходила в кольорі, бувало прийдеш додому, помиєшся і – відразу на демонстрацію, – ділилась пережитим Володимира Йосипівна, – У друкарні виростали наші діти, ми забирали їх із садочка і садовили у якомусь куточку, а вони знайдуть собі забавку: якісь старі гранки у чорній поліграфічній фарбі і так запацяються, що штанята просто у грубку доводилось викидати. І на «лікарняні» нам не було коли ходити, завжди народними методами лікувались, за весь час своєї роботи «лікарняного» не брала жодного разу.»

Володимира Йосипівна пригадала багато цікавих моментів із життя колективу друкарні-редакції. За її словами, тоді він був єдиним цілим: разом відпочивали на свята, разом їздили на екскурсії, проводили дитячі ранки.

«А як ми одружували Тамару Чипчирук і Володимира Дубінчука, таке ніколи не забудеш, – розповідала Володимира Йосипівна, – Володя у друкарні працював, з усіх сторін був позитивним хлопцем, а Тамара прийшла у редакцію відразу після школи, молодесенька, вродлива, дуже талановита. Він родом зі Свинарина, вона – з Бобол. Весілля гуляли по дню в одному і в другому селі. Як повертались назад усім скопом редакційною «волинянкою», то ще стільки зупинок зробили, стільки виспівали й відтанцювали!»

Володимира Йосипівна добрим словом згадувала своїх колег поліграфістів: Галину Сваржевську, Любу Левуш, Катерину Дубасову, Світлану Сущик, Любу Банкевич, Наталію Мелету, асалінотипіста Василя Рибчука, тодішніх інженерів Віктора Ничипорука, Ярослава Короля, бухгалтера Надію Борис, друкарів Василя Марковського, Анатолія Поліщука, Андрія Луцюка та багатьох інших. Особливо ж тепло відгукнулась про багаторічного директора Турійської районної друкарні Сергія Ясенчука. Як вона сказала, це – керівник від Бога, який завжди дбав про колектив, знав про проблеми кожного, вмів зрозуміти, допомогти. Турійська друкарня за його керівництва була підприємством, прославленим на всю Україну, колектив виборював перехідні прапори й високі звання. Переймати досвід сюди з’їжджалися колеги з різних областей і районів.

«Якось проводили у нас черговий Всеукраїнський семінар, – розповідала Володимира Йосипівна, – навели ми перед тим грандіозний порядок, все блищало чистотою, всюди розкішні вазони, на стінах — стенди, фотографії.  Звісно, хвилювалися, щоб все пройшло якнайкраще, підучували й теоретичний матеріал. Готові були відповідати на різні запитання. І тут, бачу, прямує до мене солідний чоловік, впізнала у ньому директора Бродівської друкарні. «Так от де Ви тепер працюєте, – каже, –  красота у Вас, в Бродах такого й близько немає…». Чути такі слова було дуже приємно, – продовжувала Володимира Йосипівна, – та й зарплати ми мали хороші, коли люди в середньому отримували карбованців 80 у місяць, ми заробляли до 200 і більше, крім того, за річними підсумками роботи нараховували преміальні. Активно працювала профспіка. З групами поліграфістів я часто бувала у туристичних поїздках за кордоном».

Отримувала  Володимира  Йосипівна Муравська також державні відзнаки, нагороди, зокрема медаль  „За доблесну працю”.

«Вручали її мені у Луцьку на якомусь солідному зібранні, – пригадала ветеран-поліграфіст. – Від нашого Турійського району тоді отримали такі ж медалі Станіслав Гаврилович Грищенко та Марія Теодорівна Денисюк.»

«Роки минули так швидко, що диву даєшся, й не віриться, що мої діти у професійній кар’єрі давно мене переросли, – розмірковує нині Володимира Йосипівна, – а газета мені й досі сниться, дуже сумувала я за своєю роботою, як довелося піти на відпочинок.»

Хоча  «відпочинок» — це   не про Володимиру  Муравську, вона ніколи без діла не сидить, тепер її улюблена справа — городництво й квіти. Тішать серце онуки Ілля, Даринка та Марта. Їх бабуся з дідусем завжди радо зустрічають на свята та у вихідні. 

Жінка багато років пропрацювала у районній друкарні, а нині є активною парафіянкою Свято-Троїцького храму

Спілкувалася Світлана Голотюк